Долоня зі священних книг створила світ буття, чисел, повторення минулих, колись сказаних, створених речей;визначила вихід волі серед поля непримиренного рабства, що свідкувала про себе діалоговою істиною на важких кам’яних плитах.
З лаванової тисняви лінії сонця починався новий день. Ніхто не знав, яким він буде. Зрештою, у кожного свій смак. Саме наявність таких відмін між людьми, їх внутрішній егоїзм, прагнення довести правоту саме своїх смакових рецепторів, і створили цивілізацію, хід історії, прогрес.
Я постійно думала над тим, хто ж такий митець? І що його формує? Усі «напрямки до» – це вектори невтомного саморозвитку, які, обертаючись плином доріг – ран з позначкою «роз’ятрення», виливаються арабськими скакунами чисел, павутинами грайливих слів.
Жінка несе любов. Воно варта цієї ноші, яка не є тягарем, а святістю проникнення у суть, що більшає від того втроє, вчетверо. Любов – це джерело народження.
Вартий своїх творінь лиш той, хто закохує глядачів у своє світобачення, яке з легкістю тисне на свідомість у вигляді домінуючої емоції. Сум – радість – біль – горе – розлука – наївна інфантильність – обладунки зневіри – криза чуттів.
Але не про це мій монолог. Дивно, бо де б він не починався, за яких умов, але початок його – це врожайні поля звернень до тебе, Крамоло.
Жінка – богохульство, кривава жага з білуванням плоті, яке тривалістю своєю випалює на дні моєї пристрасті очікуване слово «насолода».
Один – два – три. Розбита дзеркальна річ - уособлений символ національного мистецтва. Моє ж щоразу розбите серце – втілення твого творчого начала, яке з хаосу моїх думок утворює космос впорядкованості у вигляді усіх написаних слів. Вони тихі, мов наші розмови, що нахилом зацікавлень нагадують зимовий вечір. Кожний крок на землі лишає слід, але сніг його не замітає, не приховує собою. Стихії тут непідвладні. Мною володієш ти.
Ти ж була надто щедросерда на окличні речі:
«Бог ховається за іконами, за розп’яттям свого Улюбленого Сина».
Але вона бачила Його істинне обличчя, яке було схоже на камінь самотності. О, госте мій, я був у морях пустельних на самоті, що мірою своєю рівнялася до пустки – одиниці Бога.
Альфа наших розмов вже народжена. Омегою буде вінець – завершення – помноження мудрості через потік слів.
Цей світ направду добре зроблений, бо Він старався, не покладаючи рук, не показуючи обличчя. Він – митець: саме його світовідчуття має мільйони прихильників, які закохані у віру до, напрямки до, що розписали Всесвіт лініями доріг.
Жінка – Крамола одного разу побачила Пенуїл. Це був камінь з тавром самотності. Відтоді вона ніколи не молилася до ікон.
* Лаван - білий
ID:
436860
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.07.2013 16:05:52
© дата внесення змiн: 21.10.2013 22:32:03
автор: Олена Ганько
Вкажіть причину вашої скарги
|
