Я в осінній заплаканий вечір,
Коли сумно стає на душі,
Накидаю плащ чорний на плечі
І броджу, де шепочуть дощі.
На бульварі нікого немає,
Тільки Гоголь стоїть в самоті,
Пожалітися може бажає,
Як-то гірко стоять в темноті.
Вам у бронзі стояти віками,
Хоч й подряпали Ваш п`єдестал,
Ми ж не вічні під цими дощами
І не вічний життєвий цей шал.
Прислухаюсь, дощі все шепочуть,
Гоголь, вилитий в бронзі, мовчить,
А в кав`ярні щосили регочуть,
Та життя сумувати навчить.
17.06.04.
