Кажеш, я повинна закосичити кохану сумом?!
Але ж там, на дні її свідомості, є
Невидимий зору колодязь.
Я п’ю з нього, коли світ показує виворіт свого полотна.
Та в цей же час мене
Таврує так щиро,
Щоб я переставала вірити в існування душі.
Мені надто боляче без
Моєї Води,
Тому в часи привітань без миру
Я живу у ритмі цих проклятих слів
У формі метафори: «Души свою спрагу, души!»
Найдавніша платонічність обернулась
Сакральним виттям мого внутрішнього звіра,
Де я шепочу, молюсь
До твоїх словесних капищ зі словом «Кохаю».
З цього дня ж солілог пережив еволюцію:
Йому подарована можливість відповіді,
Продовження очищення, але з інших вуст,
А змертвілість зникла разом
З осінністю твоїх золотистих пасем – віт.
Ти – моє дерево,
Моє екзотичне диво,
Що віршами потоків
Зрощує зорецвіт.
