Дуже важко визнавати свій регрес, але легше визнати і на цьому й зупинитися. До недавнього часу для мене подібне «досягнення» не було чимось на кшталт подвигу… Наче я переборола себе, витрусила назовні всі пережиті мною події, розклала їх у рядок і на підставі цього змогла вичавити з голови висновок: я стала гіршою. Раніше подібні думки були голою констатацією факту, які, можливо, не завжди спонукали до рішучих дій, але не змушували мене ховатися у безліч нікому не цікавих виправдань… Я стала майже така, як усі.
Коли я мала змогу спокійно не знати у повному обсязі, що таке соціум, як стрімко він увійде в моє життя і зжере до останньої думки мій народжений у муках всесвіт, перед цим напхавши в нього заангажованих, несвіжих, стереотипних поглядів, то стовідсотково та наївно давала на відсіч будь-які частини тіла, що мій внутрішній світ натовп не сплюсне, не розірве, не посуне кількістю. Що взагалі оточуючим байдуже, їм буде не до мене… Але не можна все життя сидіти у норі, покриватися мохом і плюватися жовчю в кожного, хто насмілиться переставити якісь речі у твоєму космосі. І я вийшла назустріч соціуму…
Не звиклі ворушити мозком псевдоіндивідуали, давлячись слиною, горлають про те, як суспільство зламало тих, хто пиячить, ріже вени, ріже сусіда, давиться пігулками, ловить передоз, або ж просто зникає з поля зору… Та що ви, люди? Цей механізм діє делікатніше. Спочатку він ясно і без зарозумілих книжечок дає тобі усвідомити, що без його думки, оцінки, поради немає тебе. Навіть якщо ти йдеш всупереч натовпу, то робиш це не тільки того, що ти так вирішив сам, а й того, що не хочеш жити так, як усі. Отже, у будь-якому разі думка соціуму впливає на твої плани, рішення, мрії. Інша справа, що люди захочуть від тебе…
Я стала орієнтуватися на натовп, бо їх більшість. Я стала виправдовувати себе, коли люди не згодні зі мною, навіть якщо я й далі «гну свою лінію», замість того, щоб, не звертаючи уваги на шипіння, йти вперед. Я стала критикувати суспільні висновки, замість того, щоб народжувати власні ідеї. Я стала гнатися за натовпом, щоб все-таки обігнати його і показати, наскільки я вища за цю сіру масу, замість того, щоб відокремлено створювати навколо себе власну неповторну галактику зі своїм місцем розташування речей у ній. І найгірше, що я навіть не помітила, як стала залежною від оточуючих і досі не бажаю помічати…
Можливо, я б погодилася з таким життям, якби ніколи не жила іншим. Визнати свою поразку значить перетравити у собі й запхати у погріб сподівання на те, що я повернуся до минулого існування. Але соціум вже приріс до мене, а відрубати його по живому я навряд чи зважуся. Отже, гори ти синім полум’ям, моя остання надія.
ID:
461548
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.11.2013 22:13:35
© дата внесення змiн: 19.11.2013 22:13:35
автор: Сашка Якімцова
Вкажіть причину вашої скарги
|
