Сонячний ,ніжний промінчик ,
Пробившись крізь драну стіну,
Вчипившись за носика кінчик -
Прокинув хлопчину зі сну.
Йому б іще спати та спати -
Та доля його не така -
Покинули батько і мати ,
А є ще молодша сестра.
Поглянув на неї , на інших ,
Що спали згорнувшись в клубок.
Пішов готувати їм їсти ,
Бо ж він був у них ватажок.
Усі вони були сироти ,
Безхатченки ,бідні малі.
І мусіли злидні бороти ,
Хоч були живі матері.
Він зараз піде їх будити,
Не хитро вони поїдять
І знову підуть всі просити -
Копійок якихось хоч п*ять.
Увечері всі повернуться .
В халупу де стіни в дірки.
Між себе собі посміхнуться ,
Рахуючи ті копійки.
Він мусить усе те збирати ,
В сирітську не хитру казну .
Щоб було із чим подолати
Холодну й голодну зимУ.
Неоднозначні відчутття : з однієї сторони сум та жалість, але з іншої гордість за їх силу духу та віру, за їх посмішку та відчуття щастя у найменших дрібницях, що часом недоступне повноцінним сімям
Іван Мотрюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Читаючи Ваш твір чомусь нагадав вірш Катерини Дмитрецької. Дуже важка тема. Важка тому, що важко зрозуміти причини, чому так стає, важко зрозуміти як зарадити тому, щоб такого не ставало. Важко, бо розумієш, що таких дітей нажаль безліч, і всі вони нужденні, їм потрібна допомога і любов. Важкий, бо розумієш що безсилий змінити це явище. Важкий, бо розумієш, що я нічого для таких дітей не зробив. Важкий, бо болить серце і совість, а до горла не лізе їжа. Таке відчуття, наче це я винний. Пробачте.
Нехай Всевишній заступить та відверне такі злидні...! 
А вірш справді вартий уваги! 
