Я хотіла літати морською чайкою.
Це така дивна риба, що вміє співати.
Колись, пам’ятаю, шугнуть було́ зграйкою,
А я тріпо́чу хвостом завзято.
Бабуся чіпляє на хвіст дюжину устриць.
«Краса вимагає жертв», -- каже тихо.
А в палаці грає оркестр і сурмлять сурми.
Бабусю, тоді я не знала про біль і лихо.
Не знала нічого про дві підпори,
Якими люди можуть топтати квіти.
На пото́плених суднах менше мінору,
Ніж у німому людському світі.
Не звинувачуй чаклунку у всіх напастях.
Добра стара залиши́ла мені голос серця.
І навіть порізи на ніжних зап'ястях –
Не її провина, бабусю, не сердься.
Просто в глухому світі можна глушити рибу.
У глухих батьків діти не знають мови.
Я інколи ввечері заглядаю у їхні шиби,
Дивлюся, як вони моляться і звершають змови.
Бабусю, сьогодні мені подарують безсмертя,
Залиши́лося здати екзамени і папери.
Тут теж бюрократія, коли говорити відверто.
Але, сподіваюся, вже час на галери.
Бо триста років буття паро́ю,
Часті подорожі у ресторани риби і моря
Можуть зробити багато з тобою,
Позбавити гумору і ввести у горе.
Замість якоря тепер вістря гостре,
Що зачіпа́є серця́, як ка́мені.
Забери мене, Дністре, вкотре,
На твоїх гребеня́х поплавати.
Я полину в небо із шкіри русалки,
Що вкрала стрічки у дівчат вродливих.
Вона сидітиме біля старої балки,
Дивитиметься, як розпускаються сливи.
Тепер, бабусю, я буду вільна.
Я буду чайкою, чесно-чесно.
Тільки зварити б такого зілля,
Щоб все померло і знов воскресло.
Віджило б із слухом та мовою.
Щоб Дунай омив серце і душу світлу,
А світ, замучений отитом і втомою,
Нарешті віддався коханню і літу.
