«Я тебе ненавиджу».
Оля лежала на підлозі. Скрутилася калачиком і, закривши обличчя руками, плакала. Щока ще й досі пекла. Певно, що на вилиці за годину-другу з’явиться великий темний синець.
«Я тебе ненавиджу. Тварюка. Бездушна тварюка. Ти ж навіть не чоловік. Нікчема. Я тебе ненавиджу. Я тебе зневажаю. Негідник. Ти більше ніколи цього не зробиш. Ти більше ніколи мене не торкнешся. Ні долонею, ні губами… Боже…
Ні кулаком. А я… Я змушу тебе страждати. Ти сам втопишся у тій калюжі бридкого приниження. Я обіцяю. Ти благатимеш… А я навіть голови не поверну. Я не люблю тебе. Я не люблю тебе! Я не люблю тебе!!! Чуєш мене!!! Я тебе ненавиджу!!!»
Вкотре.
«Як же це огидно. Вкотре. Я більше так не хочу. Яка я брудна…
Мені страшно!.. Як страшно… Щоразу. Аж болить і тремтить в колінах, в руках, в усьому тілі. Так, що поворухнутися не можу! Це тупе заціпеніння… То воно дозволяє тобі таке зробити! Через тебе я така! Я не така слабка!!! Ти щось зі мною робиш! Ти точно щось зі мною робиш!.. Щоразу. Божевільний. Псих, Господи, та він же ж справжній псих! Нікчема, ненавиджу, ненавиджу його!!!
Погляд божевільний…
Любить. Любить?! Виплюнути хочеться це слово! Викинути, стерти, ні, навіть не стерти, цього мало. Вирізати, разом із шкірою, м’язами, вичавити з кров’ю, до останньої краплі! Щоб не було! Не хочу так більше! Не буду! Я ненавиджу його!!!»
Ридання почалися з новою силою. По стерплих долонях текли сльози, одна за одною. Великі, пекучі, солоні. Вкотре через нього.
Хтось сів поруч. Знайома рука легко лягла на спину. Ніби вибачаючись.
«Ну іди звідси… Коли ти нарешті не повернешся?..»
Оля поворухнулася, відсунувшись подалі. Той хтось акуратно ліг поруч. Просунув одну руку попід її головою, іншою обійняв за плече. Теплі, затишні обійми навіяли терпке почуття безпеки. Такі рідні. Такий рідний. ЗамОк.
«Господи, та я ж помру, коли ти не повернешся!!! Яка я дурепа! Я себе ненавиджу! Не можу я без тебе, дурню! Ох, та який дурень – він не дурень, він все добре розуміє! Що нікуди не дінуся, що помру, якщо він десь зникне…
Хай розуміє, він в мене розумний…»
Злегка прохолодна рука відняла від розпашілої щоки її долоню. Торкнулася почервонілого місця…
- Кохана… Пробач…
«Пробачу…»
- Я змінюся. Обіцяю тобі, маленька моя… Я більше ніколи-ніколи цього не зроблю!
«Зробиш. Зробиш. Твої обіцянки вже давно нічого не варті… Ти ж не змінишся. Ніколи, мабуть…»
Голос лунав тихо, заворожуюче. Рука була прохолодна і заспокійлива.
«Я не хочу!.. Я не хочу… Яка ж я… Ну ти ж змінишся? Чесно?»
- Чесно? – крізь сльози Олин голос прозвучав здавлено і слабко. З надією.
- Чесно. Заради тебе.
- Я тебе люблю.
Він бережно повернув її до себе і легко торкнувся її губ своїми.
- Я теж тебе люблю. Більше всього на світі.
«Мені нарешті стало добре».
