|
ЛЮБИТИ НЕ ПЕРЕСТАЮЧИ
Прокинувшись після важкої безсонної ночі, Майя довго не хотіла розплющувати очі. Вона відчувала: за вікном давно був осінній день і стрілки годинника показували не восьму і не дев’яту години. Та все-одно – підійматися потрібно було. В одинадцятій її чекали в суді, повістку на засідання якого у справі: «Розлучення», отримала ще в п’ятницю.
Боліла голова, в грудях шаленіло серце з учорашнього вечора, а чийсь зухвалий голос невтомно продовжував запевняти: «Усе марно! Тобі його не повернути! Він не любить тебе!».
Заплющив очі, Майя намагалася молитовно звернутися до Бога, аби змусити замовкнути його. Можливо не маючи не маючи бажання більше нагадувати про себе, а може образившись, голос насправді замовк. Натомість повернулась впевненість у щасливе майбуття, добро, без яких дім, здавалося, давно перетворився на пустелю.
… А все починалося, – як у казці. Майя добре пам’ятала свою першу зустріч із Глібом, його просту, без фамільярностей і вихвалянь розмову. Потім… нові зустрічі, які продовжувалися всього чотири місяці. В п’ятий справили своє маленьке весілля, на яке з’їхалися тільки родичі, бо коштів на велике не знайшлося. Й та чи потрібно було? «Щастя, - як хтось зазначив із гостей, - залежить не від тостів і страв, а від любові».
Любов була. Вони щодня впивалися нею, п’яніли від неї, складаючи свої плати, стараючись реалізувати свої мрії. Жилося не з медом, але радість і добро не залишали їхню маленьку однокімнатну квартирку. Небо, хмари, веселка, птахи, квіти, метелики – раділи їм. Навіть самотній сивочолий скрипаль, який щовечора любив грати на своїй скрипці у міському сквері, здавалося, грав спеціально для них. І від усього хотілося жити, як ніколи.
Можливо й надалі було все добре, коли б із простого водія автобуса, Гліб не перейшов працювати автослюсарем на СТО. Молода, керівна жінка добре вміла вибирати для своєї фірми робітників, приглядалася до кожного, хто працював на неї. Тож і з часом вибрала своїм особистим водієм саме його; обіцяла платити більше,ніж заробляв, а в додачу – раз у два тижні, ще й премію видавати харчовим набором.
- Лишніх грошей ніде не буває, - зраділа Майя новині, яку того вечора довго обговорювали. – Погоджуйся неодмінно. Тільки не залицяйся до неї, - попередила, помахавши своїм тоненьким пальчиком перед його очима, - бо залишу тебе. – І не відмовляйся. Таке ж буває лише раз у житті.
- А може краще?... – хотів був відмовитися Гліб, та кохана солодко поцілував його, знову заперечила. – Роботі «так», а відмові «ні». Я довіряю тобі!
Обманулась. Гліб щотижня протягом перших двох місяців приносив по тисячі гривень зарплати. Раз у два тижні, як обіцяла – сумку різноманітних ласощів, що були премією.
- Зінаїда Антонівна передала. Казала, щоб ми не голодували.
- Яка ж вона добра, - щебетала Майя, викладаючи на стіл ковбаси, ананаси, персики, кокоси, крабові палички, червону рибу, чорну ікру… - Нам молитися за неї потрібно. Чуєш? Так і передай їй. Ми молитимемося за неї. Завтра ж піду до церкви. Так, завтра.
- Для неї це дрібниця. Ти би бачила в яких хоромах вона живе. В неї є навіть свій ресторан
десь у столиці. Щоправда, поки туди везти її мені не доводилось. Усе містом, в інші райони чи в область.
- То може і колись повезеш? – по-змовницьки підморгнула. – Залицяєшся.
- Ніколи. Адже я люблю тебе. А Зінаїда Антонівна, до того ж, на двадцять два роки старша від мене. Ніколи, - повторив, обійнявши дружину. Його жагучі поцілунки почали лягати їй на обличчя, очі, вуста, руки, все, чого сягали й торкалися вуста. А вона навіть не пручалась. Як смирне ягня, слухала і переймалася ласками, від яких впавши у забуття, здавалося плила течією блаженства.
Одного квітневого ранку Зінаїда Антонівна все-таки, не чекаючи поки розвидниться, подзвонила ще о четвертій, заздалегідь попередивши про вимушену термінову поїздку до столиці. А о пів на шосту, Гліб як справжній кіноактор у білій сорочці і краваткою-метеликом на шиї, вже поспішав на роботу.
- Що тобі привести, сонечко? – поцікавився, надіваючи жакет біля дзеркала. – Їду ж у столицю.
Майя дивилася на нього, і крім любові та ніжності, від яких п’яніли обоє віддаючись один одному – не хотіла нічого. Тож і відповіла коротко:
- Себе.
Чи то серце, до якого не дослухалася, чи небеса, що любила споглядати залишаючись насамоті, знову нашептали засторогу. Але вона вкотре відкинула їх. Усміхнувшись і охопивши коханого за шию, поцілувала в самі вуста.
- Не на війну ж збираюся. Повернусь, обіцяю. Півтори доби спливуть, як півтори години.
- Я чекатиму на тебе, - витер очі, прочинила двері квартири. Потім слухала, як підошви його взуття сходами, що вели донизу.
Гліб поспішав на свою роботу, а вона повернувшись у спальню, і лігши в його ліжко, почала зворотній відлік годин, дивлячись на стрілки годинника. «36 годин – не багато і не мало. Та збіжать і вони. Неодмінно збіжать, - спокійний власний голос подіяв магічно. Майя старалася не нудьгувати: зустрічалася з подругами, читала книги, ходила у сквер аби знову послухати сивочолого скрипаля. Про те що Гліб ні разу не зателефонував – не переймалася. – Зайнятий, на роботі. Приїде – набалакаємося».
Лягаючи спати, загадала сон у якому могла б побачити коханого. Гліб приснився з великим букетом червоних троянд і не меншим тортом зі столиці.
Коханий повернувся після дев’ятої години вечора. В руках у нього не було нічого, та був він сам. От тільки поцілунок його вуст видався чомусь зимово-холодним. Як непотрібну річ, відгорнув дружину, і не скидаючи взуття, відразу попрямував до спальні.
- Я стомився. Поговоримо завтра, - сухо процідив у відповідь на запитання дружини.
- А вечеря? – у розпачі, розгублено кліпаючи очима, майже пропищала Майя.
- Не голодний. Залиш мене у спокої. Але спершу… - подивившись на неї, а потім перевів погляд на свою одежу, яку скидав на підлогу, роздратовано додав: - І прибери все це. Не мені ж вішати.
Годинник відмірював першу годину ночі, а Майї все не спалося. Вона чула, як зі спальні доносився храп її Гліба, крізь який, час від часу повторю він вав одне єдине ім’я: «Зіна, Зінка, Зінулька»; усміхався їй, тягнув до її образу, що бачив у сні свої руки. Сидячи за столом і не в силах стримуватися в муках, Майя піднялася зі стільця й поспішила до спальні. Стягнувши одним ривком ковдру з чоловіка, розпочала перший їхній скандал. Від нестриманості голос рвався, кипів, на хвильку замовкав і, знову починав усе спочатку. А Гліб усе дивився та мовчав. Тільки тоді, коли задзвонив телефон, а в слухавці почувся роздратований голос сусідів, замовкла. Опустившись стіною на підлогу, обійняла руками свої коліна, гірко заплакала.
- В тебе все? – запитав, ніби нічого не сталося чоловік, й не дочекавшись відповіді, знову ліг.
Вранці, ще до світанку поспішив на роботу. Вона, так і залишилася в ліжку. Підіймалася тільки, щоб випити ліки. Гліб повернувся стомленим, але з усміхненим у ввечері. Відразу коридором попрямував до спальні. Він добре знав: Майя не спала, тож сівши поруч, поклав біля її обличчя великий букет червоних троянд.
- Я люблю тебе і не можу без тебе жити ні хвилини, - прошепотівши, поцілував пристрасним і затяжним поцілунком. – забудемо вчорашнє.
Розплющив очі й при підняв голову, Майя поцікавилася тремтячим голосом:
- Ти кажеш правду?
- А ти хочеш почути щось інше?
- Ні, - запевнила, простягнув свої руки, як раніше, обійняла його.
Очікуваний мир виявися тільки коротким перемир’ям. За тиждень історія повторилася, хоча далеких поїздок насправді не було. Потім, іще кілька разів, щоразу, не ночуючи вдома. Майя вже не знала: вірити йому, чи не вірити. Його чергові виправдовування, сприймала, як насмішку над собою, а себе – як дешеву іграшку. Дорогі букети відразу викидала, але вечерю готувала – не хотіла переводити продукти, що називалися «премією», і призначалися для них обох. Проведені нарізно ночі в різних кімнатах – ще більше ятрили душевну рану ; не хотілося ні бачити, ні чути, ні знати його. Та так тривало не довго – днів два-три, після чого здавалася, і сама першою йшла назустріч Глібу. «Нехай усе, що було, залишиться в минулому. Я люблю і любитиму його. Бо він – мій».
Якось одного вечора, наприкінці жовтня, повертаючись додому після спільної прогулянки сквером, жінка вголос виявила бажання особисто провідати Гліба на роботі.
- Познайомиш мене зі своїм шефом, - запропонувала та відразу осілася від його нещадного, гнівливого погляду.
- Ти не уявляєш із ким говоритимеш? Зінаїда Степанівна – леді. Вона навіть не захоче навіть глянути на таку дурепу, як ти. Не думай приходити, бо не прийду я, - спалахкотів у своїх словах.
- Не прийдеш? Залишишся у неї? Як у попередні рази?
Чоловік змовчав.
- Не мовчи. Ти… з нею? Відповідай, - голосом захриплим і злобливим, прокричала.
- Так, бо люблю її. Люблю, - утробним ревом, по-своєму закричав Гліб.
І то не був жарт. Майя це зрозуміла. Сльози відчаю і недовіри забриніли в її очах які ще кілька хвилин тому, горіли любов’ю. тепер крім ненависті в них не було нічого. Наче чимось важким ударили її по голові. Ніщо, як кинутися в глибоку річку, щоб більше не сплинути на поверхню – не хотіла.
Вона не помітила, коли пішов від неї Гліб – зник, аби забути чи забутися самому, щоб можливо повернутися ввечері, коли вона вже спатиме. Та не ввечері, ні вночі, ні вранці він не прийшов. Не мав наміру повертатися протягом усього наступного тижня. Ходячи порожньою квартирою, Майя весь час знаходилася ніби в тумані. Коли лежала, то здавалося. Що рухалася плином ріки, над якою на неї з неба дивилися тільки окремі зорі. Брак світла дозволяв її пеленати в свої пелени; кричати, даючи волю розпачу, що видавлювався в глухих риданнях. У кінці третього тижня після випадку у сквері, коли листоноша принесла повістку до суду, зрозуміла їхній любові прийшов остаточний кінець, а з нею кінець усім їхнім планам.
- Лжі пельку не заткнеш – вона сирота, - мовила у відповідь на своє запитання, що довго виношувала в собі, надіючись на зміни в стосунках із Глібом. Але…
Плакати не хотілося. «Що бо зміниш отими слізьми, коли твою душу так уже вийняли і розтоптали. А топитися – гріх, який не проститься Богом. А я ще молода. Може й комусь приглянуся?!»
Чорні хмари, що висіли над головою і з-під яких виривався сварливий грім з краплистими дощем сліз – розвіялися. Вітер, який злегка порошив окремими жовтими опалими листочками, тільки додавав оптимізму.
- Все буде добре! – запевнила сама себе, і поспішила у міський сквер. З якого доносилася сумна мелодія скрипки сивочолого скрипаля.
Тут усе було не так, як у самому місті: стояла тиша, земля і небо заніміли, а дерева своїм тужливим поглядом дивилися на людей, які збиралися навколо літнього музиканта. А він незважаючи на проникливі очі, продовжував грати історію, що була відома йому та його інструменту. Тільки вітерець ловлячи звуки мелодії, розносив її повітрям.
«Отакі заколисала б серце, як хвору дитину. Та де ж її взяти, - витер крадькома сльозу, що скотилась обличчям, важко зітхнула Майя. – За два роки спільного життя з Глібом, так і не зуміли народити її, а, тепер пішов і сам Гліб. Пішов до іншої, яка можливо зможе виконати його прохання. Що ж, коли не доля, нехай буде воля!» Вона постаралася хоча б посміхнутися, нехай задля того, щоб не видатися розбитою. Та все одно, як не старалася, відігнати думки минулого, пекучі болі за Глібом, продовжували протикати груди.
- Не склалося, - обірвав думки, порушив тишу сивочолий музикант. – Я бачу: не склалося, - повторив, сідаючи поруч на лаву. – Знаю: болить, бо любите. І це добре, бо любити потрібно не перестаючи. Знаєте, - чоловік подивився на небо, - любов, як ніжна квітка небесного походження, яку поливати потрібно щодня, доглядати, оберігати від бур’янів, а коли вони з’являться – виривати. Любов – найкращі ліки. Вона, як і саме життя, є даром нашого чудового Творця – Бога. Тільки Він зумів створюючи людину,вкласти в її серце бажання виявляти і приймати любов, любити і бути любимою. Любов – не просто емоції, це дія.
- А що робити з роздратуванням, люттю, коли переповнюють тебе? Коритися їм? – дивлячись на нього і слухаючи його, не змогла не поцікавитися Майя.
- «Усяке роздратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас разом із усякою злобою. А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив!» . Це не мої слова. Вони записані у Біблії. А ще: «… щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру» . Ось так, - закінчив свою промову музикант.
Своїм поглядом не молодих очей, у яких горів, нехай кволий, а все-таки вогник життя і темрява не мала сил загасити його, здавалося він проник у саму душу. Майя реально відчула, як дивна, світла сила любові, знову наповнила її. І це була не земна сила, а сила зі святих небес, які проникливо зоріли на неї зі своїх прозорих висот. Поверталася додому збуджена надією. Тільки в неділю ввечері, боязнь і зневіра, знову чомусь повернулися; стиснувши свої кулаки, хотіли вийняти, як раніше її душу. Вона Так і стомлена, просидівши в роздумах до третьої години ранку, лягла спати, забувши помолитися Богові.
* * *
Вона старалася не дивитись осторонь, коли поспішала до суду. Лише на мить зупинилася біля гілки каштана, падолист якого давно минув. Майя не відразу усвідомила, що саме привернуло її увагу га гілці дерева, яке, здавалося, приречено простягало свої гілки назустріч їй. «Можливо він – каштан, є таким самотнім, як я? Але ж поруч ростуть інші каштани. Не розумію?» Стиснув плечима, хотіла вже йти, та раптово погляд очей зупинився на бруньці, що, мабуть недавно, попри осінь, з’явилася на черешку з-під опалого листя. «Це – добрий знак, - обережно торкнулась її – липкої, а значить, готової до життя. – Гліб повернеться!»
Та думки вмить розвіялися, коли побачила його в супроводі своєї Зінаїди. Жінка мала вигляд справжньої леді. Вона наче впурхнула в залу суду, тримаючи під руку Гліба. Покосившись гордими поглядами на Майю, щось прошепотіли один одному, після чого разом і одночасно захихотіли.
Суд розпочався вчасно. Першими попросили виступити Гліба. Де можна було, він умів зібрати всі нісенітниці обману, щоби викласти їх на одну кучу саме зараз. Розмахуючи руками, впевнено і з гіркотою говорив про безпорадність, розгульність, нехазяйновитість Майї; про безлад у їхній квартирі, залицяльників, які, начебто, щодня надзвонювали, приходили до неї. А він, дивлячись на все це, під кулями її погроз, намагався якнайшвидше втекти, щоб не бачити цього сорому. Повертаючись до Зінульки, навіть вдався витерти неіснуючу сльозу.
- Чи правда все це? – запитав чоловік-суддя. – Чим зможете, якщо можете, заперечити сказане Глібом?
- Якби я мала можливість повернутися назад, аби змінити своє майбутнє, що знала б наперед, ніколи цього не вчинила. Чому? – Майя зупинилася, щоб повернутися й подивитися на Гліба. – Тому що все, що було сказане моїм іще чоловіком – не було насправді. І він знає про це чудово.
В залі зашуміли, навіть Зінаїда Антонівна вигукнула щось, але шум за хвилину стих.
- Я ніколи не залишалася другою скрипкою в нашому сімейному дуеті. Своєю пошаною до почуттів Гліба, визнанням своїх помилок, займала одне місце з ним. Ми разом були об’єктами спільної любові і нашого взаємного захоплення, як повітря, що так потрібне для наших легенів. Я завжди поступалася, ніж наполягала на своєму, швидше віддавала, ніж приймала; проникалася його проблемами, а не говорила про свої. Я любила його терпляче і милосердно, життєрадісно і віддано, але при цьому не втрачала індивідуальності. Ми були радісним і приємним подружжям. Ви запитаєте: чи є свідки? Є, - скажу вам. – Це – небо. Мені не соромно ні перед ним, ні перед тими, хто живе на ньому. Бо вони всі святі, ніщо грішне не живе і не може жити на ньому. А це значить – виправдовуватися мені немає потреби. В мене є ще кілька слів, які б я хотіла сказати кожному, всьому світу, - після короткої паузи мовчання, перевівши подих і повернувшись обличчям знову до залу, Майя додала: - Ми давно жили б у світі без розлучень, зрад, обмов і обману, якби рушійною силою кожної людини та народу була любов.
Вона повернулася на свій стілець, але, згодом піднявшись, вирішила залишити зал суду. Сльози образи нещадним дощем затуманили її очі, відразу, як вийшла у коридор.
«Швидше звідси, швидше. Нехай живому залишається живе, а мертвому – мертве. А ти – жива, жива, жива» - стукотіло серце, відлунювалося в скронях.
Міський сквер зустрів її могильною тишею, що заповнювала простір між небом і землею. Стало чомусь страшно, захотілося крикнути на зло Глібу, його коханій Зінці, годині, що довелося пережити в суді. Майя намагалася розшукати музиканта-скрипаля, та його, як на те, ніде не було. «Наче громом прибило всіх і кожного». Від цієї думки в її голові закрутилось, зашуміло, перед очима почали розпливатися кола. Ніби вві сні, то випливаючи, то кудись зникаючи, звідкілясь виринув образ Гліба. Його руки стримали її від падіння, підхопили і, понесли.
«Ні, відпусти. Постав мене на землю. Я не люблю, тебе. Не люблю. Чуєш?»
Майя пручалася, рвалася, не маючи наміру поступатися, але руки Гліба продовжували тримати її. Вона бачила, як обережно посадив її в машину, кудись повіз, але нічого від безсилля не могла сказати. Тільки тоді, як авто зупинилося, і, ті ж дужі його руки знову підхопили її на себе, зрозуміла: Гліб не мав жодних ворожих намірів. Він дивився на неї по-іншому – ще більш люб’язніше і закоханіше. Погляд його очей: великих, голубих не шпиляв, а буяв, цвів чистим, тендітним цвітом; губи щось шепотіли та слова чи то губилися в повітрі, чи не були голосними, а до вух не долітали. Отак і лежала в своєму ліжку, своєї спальні, своєї ж квартири.
Гліб не відходив від неї ні на крок. Як не сидів просто так, то читав книги, варив і приносив чаї, від яких їй ставало легше; біль у голові і скронях зникав і, вона засинала. А коли прокидалася, знову бачила його – щасливого, усміхненого.
Кілька разів приходили лікарі, слухали її серце, міряли тиск, дивилися в очі, рот. Окрім багатьох слів, які чула з-за дверей спальні, були: «Вже краще», «Тільки спокій». Що сталося тоді, пригадувалося важко, та про те, як відчувала себе раніше, було набагато краще.
- Що зі мною? – наважилася поцікавитися Майя одно вечора у Гліба, ще кволим голосом.
Відклавши у бік Біблію, він подивився на неї і, мало не заплакав.
- Я мало не втратив тебе. Коли б не прибіг вчасно, то… - Він пересів на стілець, що стояв поруч, легко при підняв дружину, пригорнув її до себе. – Ти у мене єдина, моя кохана назавжди.
- А Зіна? Ти ж повернешся до неї? - Майя подивилася для впевненості в очі, гадаючи побачити в них черговий обман. Але Гліб не збирався лукавити.
- Я розкаююся в тому, що вчинив. Це моя найбільша помилка, яку ти можеш не пробачити. Я не повернуся ні до неї, ні на роботу.
Спантеличувальна мовчанка у тиші, яка огорнула кімнату, химерно дивилася на обох у нетерпінні сипонути густим, холодним снігом, навіяти нові кучугури неприязні та злоби. Та Гліб своєю черговою відповіддю, підтвердив свою попередню.
- З цим я покінчив. Обіцяю: назавжди.
Небо повищало й світ ніби став іншим. І самій захотілося тягнутися до тої висоти, не боячись ступити вперед, іти сміливо назустріч майбутньому.
Загроза мікроінсульту за висновками лікарів. І вже за місяць, ідучи вибіленими першим снігом тротуарами міста, вони знову мали змогу, по-дитячому радіти їхній спільній любові – любові, яка ніколи не минає.
ID:
478319
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.02.2014 16:25:04
© дата внесення змiн: 09.02.2014 16:25:04
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
