У священних гаях під дубів віковічними кронами,
Між блакиттю небес і безмежжям полів золотих
Жив великий народ за своїми старими законами
І молився тим самим богам, що й батьки і діди.
Та правителі їх поріднились з незваними го́стями,
Що прине́сли чуже божество із чужої землі,
І упали священні дуби під сокирами гострими,
Залишилися сиротами і старі, і малі.
Несміливі скорились, бо просто вже звикли скорятися
А захланні купилися пряником, чи калачем,
Ну, а тих, хто не вмів лицемірити і притворятися,
Навернули до нового бога вогнем і мечем.
Відтоді той народ звідусіль на шматки роздирається,
І висить над його головою прокляття біди,
Бо, хто плюне в криницю свою, потім гірко розкається,
По сусідах пішовши просити напитись води.
Відмахнулися ми по-дитячому і нерозважливо,
Сиві хвилі століть нас товчуть до чужих берегів,
Може, все через те, що колись легковажно й зневажливо
Відвернулися ми від прадавніх батьківських богів.
А забуті боги не пропали безслідно, не згинули,
Хоч все нових богів нам несе невблаганний наш час,
Невідомо тепер, чи це ми їх байдуже покинули,
Чи, скоріше всього́, це вони відвернулись від нас.
8.12.1996
Творіть!!!
