день за днем, за днем
невиразно повзе час.
ми ідемо не знати куди.
незнайомцю, ходи до нас.
ми стабільно ступаємо прямо,
і години зникають у млі.
ми не бачим дорогу петляву,
ледве кроки видніють одні.
і повітрям, покритим туманом,
пролітають глухі голоси.
хочуть нас увести у оману,
кажуть нам, що так марно іти.
і говорять, що ми на дорозі,
у якої немає кінця.
не чекає життя на порозі,
що дорога це є то життя.
і туман - то пилюка всього лиш,
що осісти не може ніяк.
ненапрямлений стукіт прохожих,
марширує на місці дурак.
і лиш варто на хвильку спинитись,
як розвіється сіра імла.
буде небо за гори котитись,
шлях покаже спокійна ріка.
прислухатись нам кажуь до тиші.
зупинити на мить балаган.
але ми вірний стрій не полишим,
не повірим причудним чуткам.
Дуже сподобалось! Таке воно і є - життя, ми дійсно не бачимо петлявої дороги, що попереду.. в імлі ледве видно свої кроки... так часто хтось хоче збити нас з пантелику... часом помічаєш, що хтось марширує на місці..
Фантастично...
