Ювілей
Грудневий день, засіяний туманом,
Конав поволі. Сірі сутінки повзли.
Проспектом йшла, ще гарна, літня пані
З сумним обличчям –
і лише букет жоржин
В її руках полум’янів яскраво.
Здавалося б, ну чом тут сумувать?
Сам шеф поздоровляв, кричали: “Браво”
Колеги. Раді з ювілеєм привітать.
Банкет був пишний. Музика гриміла.
Але, як і усе, скінчилось раптом. Вмить.
Вона спитала, якось так, несміло:
– А можна я і далі буду тут служить?
– Ви що? – Зарокотав веселий і зухвалий
Директор фірми,
– Вам же треба відпочить!
Бо й так, ледь не піввіку, працювали.
Хоч трішки слід, мабуть,
для себе вже пожить.
Ходою втомленою йшла додому пані.
В холодне і пусте своє житло.
– Ну що ж тепер робить?
Сидіти на дивані? –
Шкребуть думки
неначе цвяхом скло.
Ще й як шкребуть!
Печальні і тривожні…
Ось і під’їзд будинку. Поверх п’ять.
Біля дверей вчорашній подорожній:
– Пробачте, я прийшов вас привітать.
Коли учора ввечері в трамваї,
Побачив очі так пронизливо сумні,
То захотілось чомусь – сам не знаю
Вас привітати.
Ну скажіть, чому б і ні?
А ще букет троянд подарувати,
Та говорить не вмію до ладу.
Я чоловік простий і не багатий,
Якщо не так щось, вибачте, піду.
Вона зітхнула, а в очах подяка.
Відкрила двері:
– Що ж тут стоїмо?
Заходьте. Маю булочки із маком.
Якщо не проти, чаю поп’ємо.
12.12.12р.
ID:
605057
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 07.09.2015 23:31:04
© дата внесення змiн: 07.09.2015 23:31:04
автор: євген
Вкажіть причину вашої скарги
|
