...Жінки вже й холодці варили,
Вона ж відмовила чомусь.
Що не казав! Усі просили,
Не передумала, - вернувсь...
Минув той сором дивиною,
Злизали роки біль з душі,
Та ще обходять стороною -
"Покинутий", що не кажіть...
Зітліла мати. Батько сивий
Все крутить люльку у руках:
"Женися вже, ну, що ж ти, сину,
Ми з матір'ю в таких літах...
Приводь до хати, чи окремо,
Життя коротке. Що ж ти ждеш?
Летять роки твої даремно -
Вона ж до тебе, бач, не йде..."
"А, раптом, прийде... Чув - самотня
Живе у місті відтоді...
Я почекаю ще, бо, хто зна,
А що, як завтра зайде в дім?
Я, може, був необережний?
Чи слово не таке сказав?
А, може, переходив межі,
Чи стежку не свою топтав?..
Без неї світ мені не милий,
Вода недобра, сіль гірка...
Без неї я не маю сили -
У світі лиш одна така...
Забути треба, та не можу,
Кричати хочу, та мовчу...
Я вже ходив і до ворожок -
Не випадає до плачу...
...Померла мати. Потім - батько,
Немов за руки узялись...
А я ж їх молодих, мов бачу:
Були щасливими... колись...
Моя недоля їх згасила -
У вічність відійшло життя, -
Бо через мене, через сина,
Й вони не склали допуття..."
... Лютує січень. Сніг колючий
Все сипе й крутить заметіль...
Зима якась на диво злюча,
Кричить самотність звідусіль...
Безлюдно. Холодно і вогко,
Немовби вимерло село...
"Я пам'ятаю, того року,
Тої зими отак мело..."
...А у пустому магазині
Вона... немов з води й роси...,
"Чому? Чому... Скажи, хоч нині?.."
- "Хотіла, щоб не так просив,
Щоб як в романі, як у фільмі -
Від пострілу і до плачу...
А потім вже - довіку спільно -
Тепер за це життям плачу...
Оце приїхала недавно -
Нічого в місті не трима,
Старію, якось дуже рано,
Бо з того часу я сама...
Подумала, що біля мами
Удвох тут легше буде нам
І я з молодшими руками
У господарстві раду дам...
...Померна мама. Ось сховала..."
-"Та я прийшов би, якби чув,
А то й не знав. Позамітало,
Зима гарцює досхочу..."
...Купили хліба. Вийшли мовчки...
Мете. Мете. Пусте село...
-"Хотів я сина..." "А - я дочку...
Що вже тепер?.. Життя пройшло..."
І - в різні боки, як ніколи, -
Водночас, рідні і чужі -
Селом, немов забутим полем,
Життям - по проклятій межі...
- - -
я впечатлен, Наташа...люблю, когда с душой, от души и для души...а у Вас тут и то и другое-третье и написано по форме очень хорошо...единственно, что оставило после прочтения неудовлетворенность это ответ женщины на его почему, я его не понял, а может, не принял, не знаю... возможно потому, что я мужчина.
в Вашем стихе уместилась целая жизнь, это чего-то стоит. хорошего творчества Вам. постараюсь не забывать Вас.
Наташа Марос відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Нам, женщинам, всегда!!! хочется больше, чем предлагают... Это позже мы начинаем понимать...
Вот и она: насмотрелась фильмов, начиталась
книг, наслушалась подруг... А судьба-то укаждого своя! Может, расчитывала на большее, а он и не собирался напрягаться... Где-то так...
А Вам огромнейшее спасибо что зашли! Восхищаюсь Вашим творчеством!!!
Вірш написаний неначе як життєва історія якоїсь людини
Наташа Марос відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так. Цю історію розповів випадковий знайомий - їхали
разом в автобусі. Він вже не молодий, але так і залишився сам. На жаль, таке життя...
Дякую Вам за відгук!
Долі, долі.. складні які... Наталочко, я вражена твоїми рядочками.. 
Це - рельна історія... на жаль... 
Мабуть, що так... Дякую тобі, рада візиту!!! 
Забираю.
