Вимагаючи від
бешкетників
бути в усьому завжди бездоганними,
вимагаючи від
прозаїків
стати, будь що, видатними поетами,
помічав, що й без цього їх усмішки щирі,
серця ж – заливаються гаммами?
Знаєш… зовсім не обов’язково, аби
їхні мізки в теорії петрали.
Їм знайомі також польоти, повітряні ями,
та в них свої позначки.
Вище, нижче – чи в тому є істинна суть,
аби мірятися висотами?
І коли хтось із них
своє серце в долонях тобі принесе – в депо закинь
пил амбіцій пустих.
Добрих справ по тобі залишилася б хоч одна сота.
Часта здобич борців і критиків – орди нових ворогів і діагнозів.
Ідеал – це ковток отрути, це яблуко, що починає червити.
Бути правди гарантом – це стригти сліпих,
втім, невинних у цьому, агнців.
У той час, як життя «взуває» тебе.
І ще добре, якщо в черевики…
Настрижешся отак удосталь,
шлях істини вимостиш пастві – аж піт бере!
Важко бути взірцем,
бо засапана ціль з переляку лишила сліди на...
на задвірках душі.
І Хоттабич утік на холодний, віддалений Шпіцберген.
Вимагають – сліпці. Бо напроти, найперше, –
жива, непідробна
Людина!
