Мабуть, багато хто вже знає,
що були спец. дитячі будинки
де виховували дітей із сімей
репресованих. Саме у одному
з них виростав і автор цього твору.
ДО МАМИ.
Як мало жив я з Вами, моя мамо!
Нас роз’єднала доленька лиха.
В дитячому будинку з хлопчаками
Я виростав неначе сирота.
Все мріялось: що Ви колись прийдете
І повернемось разом у село…
Та тільки присилали Ви конверти
В яких слова закреслено було.
Літа ішли… навчання… мордобої…
Як у дітей народних ворогів.
Не було тільки дроту та конвою,
Зате знущались хто лише хотів…
Як часто було: просто як дитина
Забудешся, забігаєш в дворі…
Аж тут кричать: « Иди сюда, скотина!
Это не ты?! Дебил! Хотя не ври!»
Не знаючи, у чім моя провина,
Все ж нагороду ні за що візьму…
Так, моя Мамо, люди вчили сина
Щоб пам’ятав «Советскую страну.»
А Ви в той час в далекому Сибіру
Строк відбували… Матінко моя!
Як передати мою тверду віру
У те, що з Вами ще зустрінусь я!
Я сумував за Вами, моя Нене!
Пригадував обличчя… ніжність рук…
Блакить очей, що дивляться на мене
І голосу ласкавий, теплий звук…
Не вірилось, що Ви у чомусь винна.
Напівписьменна жінка із села…
Про Комунізм гриміла вся країна
Про перемоги в космосі гула…
А ми – дебіли, ниці попідтинці,
Вивчали Кодекс… та ще чули те,
Що ми не будівники, що ми – злочинці,
Колонія нас з світу замете!
А нам хотілось в піонерах бути…
Про комсомол співали ми пісні…
Нам було зась! Про Волю і не чути,
А про в’язницю – обрії ясні.
І знаєте, Матусю, виростали
Як оті звірі: між собою злі.
Одне в другого їжу забирали,
І крадений, із сумок крали хліб.
І треба було боронитись сміло.
Свій статус кво міцнити кулаком,
І лаятись брутально та уміло
Отим великим руським язиком.
Над мовою своєю глузували…
А я не забував де народивсь.
Вірші Шевченка в пам’яті звучали
Які я чув від татуся колись.
Запнуть вікно, дістануть з-під підлоги,
Із схованки, де складені дрова,
Кобзар Шевченка!.. і ковтають сльози,
Читаючи пророчії слова.
А нам, малим, наказував суворо
Нікому не казати за вірші…
Отак ввійшло нам наше рідне слово,
Отак припало міцно до душі.
Вас вже немає чотирнадцять років…
Сестра також у потойсвіт пішла…
Від її ніг робив я перші кроки,
Молодшим вона нянькою була.
Війна… недуга… не дали довчитись.
А потім ми з’являлися на світ…
Важке життя її навчило жити,
Потолочило її юний цвіт.
Ох, мамо, мамо! Вже десяток сьомий
Я доживаю у пекельний час.
Снігами лиха побілило скроні,
А я сумую, згадуючи Вас.
Бо ж нам так мало довелося жити
В одній родині в будень і свята,
Разом у церкві Господу молитись,
Хоч віра наша вже була не та…
13.06.2016
Які болючі рядки маленького сердечка...
Розумію вас, Петре...
dovgiy відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам за розуміння! Хоч потяг вже відстукотів, а відгомін і досі відчувається... та життя йде далі і попри все треба сподіватися на сонячний день... Треба!
Боляче. Своїм твором Ви нагадали про тяжке життя моєї мами. http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244422 Нічого хорошого від Совєтов вона не бачила. Мій свекор, як і Ви був сином "врага народу" Те що він пережив, не побажаєш і ворогу. Багато знівечених доль, поламаних життів. Вірш сильно торкає.
dovgiy відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Хто не зазнав хоч чогось подібного, той не зможе уявити всього жахіття... Дай, Боже, щоб на нашій землі більше ніколи не було такого лиха!
Дякую Вам!
Не можна читати Вашу поезію без сліз, Петре. Тепер я знаю, через які випробівання Ви пройшли. У цім і є сила людини: любов до рідної землі, родини, гарт випробуваннями.
dovgiy відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, Ганно Петрівна, довелось... Часом думаю: а чому це Провидіння обрало саме мене на такі випробовування? Наче ювелір алмаз ріже і ріже... чи не аж надто?! Досі гранує...
Дякую Вам!