Ми всі актори незрозумілого хворого кіно.
Маленькі хворі хтиві вбивці.
Що закривають у душу вікно.
Й крокують далі перебираючи милиці.
Кожен новий крок гірше попереднього.
З кожним новим кроком стаєш більш хворим.
Хочеш кричати проте граєш роль німого.
І мрієш бути щосекунди із нею чи з ним.
Можливо так усе і потрібно?
Можливо ти створений саме для такого кіно?
Можливо наступним стане крок у вікно?
Можливо ні а можливо саме це і потрібно.
Кіно завжди має кінець.
Рідще щасливий.Частіше трагічний.
Усі свої дублі аматорськи звівши нанівець.
Уже й незгадаєш відколи зробився холодний.
Ми всі актори незрозумілого хворого кіно.
Маленькі хворі хтиві вбивці.
