Дарина зайшла в двір. Зі снігового замету сонно посміхалася стара груша, немов казала їй: "Нарешті прийшла!" Сумно гойдалася на вітрі своїми маленькими ягідками калина, немов промовляла: "Запізнилась."
- Як я довго тут не була, – подумала про себе Дарина, - напевно років з п`ятнадцять. Колись приносила квіти на перше вересня, ще одразу після закінчення школи, а потім … забулося, ніколи, не до того. Молодість, кохання, навчання у виші... Правду казала вчителька Віра Петрівна:
- Не будеш ти ходити до мене, ніколи буде.
І звідки вона знала? Тривожно і соромно було натискати кнопку дзвоника. А сніг і вітер підштовхував в спину, ніби промовляючи холодними білими вустами:
- Прийшла, то заходь, чого ж стояти?
Коробка з цукерками впала на поріг, тортик перекосився в руках, Дарина зібралася і подзвонила.
- Хто? – спитав приємний молодий голос за дверима.
- Доброго дня, з Різдвом Вас. Я, Дарина, колишня учениця Віри Петрівни.
Двері швидко відімкнули. На порозі стояла жінка років сорока, світловолоса, середнього зросту, і дуже схожа на Віру Петрівну.
- Здрастуйте, дуже рада, що Ви пам`ятаєте про маму.
- Я довго намагалася прийти, та все ніколи: сім`я робота, діти, а тут, знаєте, свята, вихідних багато, малеча підросла, ось і надумала, до Вашої, я так розумію, мами. Ви дуже схожі на неї.
- Так, я її донька - Тетяна Василівна.
Дарина посміхнулась.
- Дуже рада з Вами познайомитись.
- Не знаю, чи наше знайомство принесе Вам радість, бо… мами вже рік як немає.
Великі сльози застигли в очах Дарини… Дарина тепло обійняла доньку Віри Петрівни і щиро промовила:
- У Вас така хороша мама була, я хоч і довго не приходила, але всі ці роки часто згадувала її: скільки в її руках було тепла, коли вона нас школярів обіймала, скільки в її словах було любові, коли пояснювала шкільний матеріал, скільки в серці було добра. Ви знаєте, Ваша мама була дійсно вчителем за покликом, бо не завжди душа переплітається з довершеністю розуму…
- Дарино, коли мама помирала, вона казала, що Ви прийдете, вона це передбачила і відчула. Вона Вам просила передати листа, проходьте в хату, бо на веранді прохолодно.
Дарина хутко попрямувала з просторої веранди до хати. Вони зайшли в знайому вітальню, в кінці якої стояв великий дубовий стіл, накритий зверху склом, і Дарина, запинаючись, запитала:
- Скажіть, будь ласка, а під склом ще залишились фотографії?
- Так, - відповіла Тетяна, шукаючи листа в старій високій шафі. - Я нічого не чіпала, все залишилось, як при мамі, вона не любила пересувати меблі, не любила, щоб чіпали її речі, якщо хочете, можете підійти і глянути.
Дарина підійшла до столу… Так, під склом були різноманітні старовинні світлини, починаючи від 19 століття і до наших днів. Тут ніби виросло родове дерево сім’ї Віри Петрівни: від її прадідів і прабабусь до далеких родичів по материній і батьковій лінії, від давнини і до сьогодення, до сучасності, до її найближчх людей: чоловіка, дітей, онуків.
- Так, я деякі світлини пам’ятаю, - звернулася Дарина до Тетяни Василівни, - але тут не було давніх фото, дуже незвично і гарно.
- Так, - відповіла Тетяна, - раніше мама тримала на столі лише наші дитячі світлини: мої, моїх дітей і чоловіка, а згодом вирішила зібрати всю свою рідню, щоб передати нам у спадок історію нашого роду. Мама почала переписуватись з троюрідними сестрами з Варшави, познайомила мене з далекою ріднею.
- Ой, до речі знайшла листа, тримайте, - приєднуючись до Дарини, промовила Тетяна і почала показувати гарних молодих дівчат у довгих сукнях з круглими комірцями навколо шиї і білими манжетами на зап’ястках. Високо зачесані коси відкривали вродливі очі кожної дівчини по-своєму незбагненної, з далекої вічності. Одна з дівчат, напевно найстарша, сиділа на високому стільці з вирізьбленою спинкою, а двоє інших - з боків, лагідно обіймаючи сестру за плечі. Дарина довго дивилась на світлини, не питаючи, адже це було б неввічливо. Мить пам’яті потрібно поважати, бо поспішати вже нема куди…
- Вибачте, що порушила Вашу гармонію і спокій, візьміть краще торт і цукерки, - ніяково подала пакунок Дарина. Вона вся чомусь зіщулилась, чи то від смутку, чи то від спогадів, а можливо тому, що не встигла побачити свою любу вчительку. Дарина, міцно тримаючи лист, мовила:
- Ну, я піду, а ви з дітками почаюєте, пригадаєте вашу маму і бабусю…
- Та, залишайтеся ще на годинку, дітей поки що немає, пішли на ковзанку, скоро мають прийти, познайомитесь.
- Ні, Ви мені тільки скажіть, де похована Ваша мама.
- Так, - лагідно промовила Тетяна, - зараз вам напишу: сектор № 11 на нашому кладовищі, на вулиці Одеській. Тетяна сумно протягнула маленький папірець Дарині.
- От і все, – промовила сумно Дарина, - провідала… Можна, якщо Ви звісно дозволите, забрати лист на згадку.
- Авжеж, - знизала плечима Тетяна, - він же адресований Вам.
- Я піду, – стомлено мовила Дарина.
- Добре, можу дати Вам свій мобільний. Коли буду їхати до мами в поминальні дні, можемо поїхати вдвох.
- Ні, - відповіла Дарина, - я хочу побути там одна, мені потрібно попросити у Віри Петрівни вибачення. Я не сумлінно виконувала свою обіцянку часто приходити, я не приходила взагалі… Лист у руках був зім’ятим і вологим від мокрих рук Дарини, їй хотілося швидше його прочитати, і лише коли двері гарної оселі закрилися, вона розгорнула листа:
Доброго дня чи вечора, моя люба Даринка!
Я знала, що ти прийдеш, і на всякий випадок написала тобі листа, бо раптом так трапиться, що ми більше не побачимося.
Колись ти приходила і не застала мене, лишила жовті хризантеми. Знала, що то була ти, моя найкраща учениця, моя розрада і посмішка. Зі свого великого досвіду достовірно знаю, що дітей не можна ділити на кращих і гірших, але ж серцю не накажеш, воно не підвладне ні розуму, ні мріям, ми не можемо ним керувати. Серце керує нами, і тільки коли воно зупиняється – не стає і нас.
Я добре знаю твоє серце і твою душу, і прошу, не хвилюйся, що так сталося…
Так вже склалося в житті, що доля жінки – це доля доньки, дружини, матері, сестри, і на якісь особливі справи часу не вистачає. Ми віддаємо себе сповна родині, не просимо нічого взамін. А особливо українські жінки, які все своє життя посвячують дітям, онукам, чоловікам. Я теж так прожила: школа, сім’я, хвора мати і діти. На себе часу ніколи не було, лише тільки мрії… Пам’ятаєш: Брюге, Амстердам... ММені подруга висилала і запрошувала в гості, та де там, не було на кого залишити маму, а на разі, і мами немає, і світу не побачила. Тому не плач, і не турбуйся. Одне тебе прошу, якщо в тебе є якісь мрії – здійсни їх, і ти будеш щасливою людиною. Нехай буде у тебе все добре, а в моїй пам’яті ти навіки залишишся хорошою білявою дівчинкою, в серці якої оселилась доброта…
Всього тобі найкращого, моя люба…
Віра Петрівна.
В повітрі кружляв лапатий сніг, лист весь промок і зім’явся. Дарина склала його вчетверо, і, вирівнявши холодною долонею, поклала до сумки. Сльози застигли у її великих зелених очах, і вона розгублено промовила сама про себе: "Так, я жінка, але, якби повернути час назад, напевно, вчинила б інакше".
ID:
708417
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.12.2016 11:40:54
© дата внесення змiн: 05.01.2017 18:57:33
автор: Людочек
Вкажіть причину вашої скарги
|
