Ти прилітав колись на дужих своїх крилах
І ти клював з моїх долонь зерно...
Кохання птахи вільної і жінки...
В яких світах це було ? Як давно ?
Тебе я так надійно приручила,
Що і сама не вгледіла по тім,
Як в самоті вже тліла, а не жила
І ти щоразу, як уперше, знов летів
І ось одного, з -поміж сотень ранків,
Коли вже дихати без тебе не могла,
Сказала: Не відпущу більш на волю,-
Тоді я різні два побачила крила...
Ти відповів, як прочитав замітку,
Емоції тобі не до лиця,
Залишивши таку глибоку мітку...
Не доросло кохання до вінця.
Крило по праву, біле - то кохання,
А те, що зліва, чорне - то печаль,
Але для мене - це свобода...
Я вже запізнююся ... Жаль...
З тих пір води стекло - таки немало,
Я перестала птахів підпускать,
Сказати те звичайне "бракувало",-
Те ж саме, що нічого не сказать...
А птах мій... Часто його бачу :
В гаю п"є воду із старого джерела...
По-людськи жаль, що й іноді заплачу,-
Вже має два однакових крила...
Два чорні - два крила печалі,
Кохання вже не світить поміж них,
І волі вольної в очах погасли далі
Високих злетів до небес ясних...