Кажут- нині є день сміху, день усіх варятів,
Рано Стефка надурила, жи втікала м з хати.
Ну і шо жи маю трохи років за плечима,
Жартувати можна всім, я також людина.
Встала зрані...Стефко спав, я го не будила,
Вчора в місті, на базарИ, маску си купила.
Таку- з чорними очима, зи всіма зубами:
Гей би смерть, та дуже схожа на Стефкову маму.
Трохи страшну, та нічого, най мій Стефцьо знає,
Яку жінку моцну має, мене най кохає.
Обвила сі полотном, ту маску на писок,
Стала м з косов коло ліжна... Як, шо сили свисну...
Стефко скочив у потах, не знав шо сі робит,
Я з косов стою над ним...Стефко в штанці родит.
Всьо зробив: і перше, й друге- не міг сі відмити,
Так сі просив в тої смерти, жи ше хоче жити.
Вочи витріщив на мене, як туті цибулі,
А я тихо му співаю: - Люлі, Стефцю, люлі.
-Нині, Стефцю, перше квітня, я ті набрихала,
А би твоя головонька "полів" не орала.
Маєш своє, коло себе- орай скілько влізе,
А як ні, то та з косов скоренько прилізе.
Як сі Стефко пробудив з тутого кошмару,
Думала м, жи то юш небо обірвало хмару.
Зуби ми не рахував, бо м втікла за хату:
-То тобі за коханки, мій Стефцю, заплата.
