Тобі б я оду написав,
Зірвав би квітку навіть пізню,
Бо я тебе завжди кохав
За твоє серце й душу ніжну.
Але тебе уже нема,
Бо ти лежиш давно в могилі,
А на землі знову весна,
І пори року йдуть у стилі.
Цвітуть гаї, луги, сади,
Буяє й в осені природа.
Діждались світлої доби
Народи, бо прийшла свобода.
А ти у вічність відійшла,
І вже не будеш більше з нами.
Видно прийшла твоя пора,
Іти у Світ ніким не знаний.
Мені лишилось в самоті
Жити на склоні літ одному.
Але найважче у зимі,
Бо рідше сам виходжу з дому.
Але душа моя не спить
І не дрімає моє серце.
Вони будуть Музі служить,
Хоч може творять гірш, як перше.
Але про тебе я пишу
І згадую, як ми дружили.
І тему цю не залишу,
Бо ми в любові вік прожили.
Ох, як не легко в давнину
Мені сьогодні знов вступати,
Бо то не згладить сивину
І не верне тебе до хати.
