Перед вродою Вашою схилиться низько трава,
Соловей спалахне – і жагою запалить довкілля,
Стане зАтісно чомусь найкращим у світі словам
І чуття піднесуться, забувши про спалені крила.
Чи у храмі є місце нещирим і ницим думкам?
Чи здійметься нога, щоб стоптати розвеснені квіти?
Хай чекає на мене дорога далека й важка –
Прихоплю із собою у мандри лиш пригорщу літер
Щоб узявши в підручні усіх олімпійських богів
Відшукать собі місце хоча б на краєчку обніжка,
Й на скрижалі душі карбувать, як урочистий гімн
Подаровану Вами іскристо-привітну усмІшку.
Не втомлююсь закохуватись.Знаєш, як у Єсєніна:"Может поздно, может слышком рано, и о чем не думал много лет, походить я стал на Дон Жуана, как заправский ветренный поэт...". Правда, Єсєнін був втричі молодшим за мене, коли писав це.