Стоїмо на узбіччі своєї й чужої долі...
Кожен думає: що написано, те й бу́де...
І не ти вже господар в своєму домі,
Зі своїми плювками на долю, чи не ти є верблюдом?
То скажи, хто за кожного цю історію пише?
Хто нам вправі вписати свої й чужі помилки́?
Хтось генетики код століттями нищить...
Ти подумай, подумай, як код свій від знищення вберегти!
Якщо й станеться так, що не буде у тебе дому,
І в валізу вкладеш лиш кілька набутих речей,
Звідусіль повертатиме нас додому
Подих вітру із рідного краю, блиск найрідніших очей.
