Мурашок по шкірі все менше із часом
І наче живу у великому місті.
Багато людей і розваг також маса,
Життя б'є ключем, майже кожну мить вісті.
Усе це навколо кружляє, літає,
Шумить, вибухає і не зупинити,
А я мовби сито, яке пропускає,
І може велике в собі залишити.
Ти тільки не думай, що хочу сказати,
Про те, що я кращий, а поряд всі дурні.
Мені просто складно з людьми розмовляти,
Бо їх не цікавлять думки мої хмурні.
А я, в свою чергу, за маскою жити
Терпіти не можу. Сумним всім здаюся.
Але це не так! Скільки ще говорити!
Не смішно мені і тому не сміюся!
І ось вся проблема... Повір, чесне слово...
Це не нарцисизм, це не пісня гордині.
Коли я один, то реально фігово,
Але ще страшніше відкритись людині.
І чесно, коли знов нудьга нападає
Самому собі так бажаю збрехати,
Бо правда у душу лиш сум наганяє...
І як в цих вітрах можна спокій шукати?
Самотньо, коли посміхається Місяць,
Але і удень я немовби забутий.
Ти знаєш, здається, що не знайшов місця,
Якого для мене тут може й не бути.