Як швидко все міняється...
Ось так я писав ще зовсім
недавно... А вона вже й
ковтати почала...Догралися...
Ой, Україно, вербо плакуча,-
Звісила долу вітів гужі…
Худа, покірна, занадто гнуча,-
Ти колисаєш справи чужі.
Чуже приймаєш до серця ближче,-
Ікону й книгу, пісню та флот.
Чому ти гнешся все нижче й нижче
Та заглядаєш в імперський рот?..
Тобі рахують борги та пені,
То звідки ж пада холуйська тінь?
На крону глянеш - віти зелені,
На стовбур глянеш,- вербова тлінь…
Коли ж би кленом була основа,-
До неба б віти тягнули ріст.
А так зрубає тебе на дрова
Твоя сусідка, що має хист.
Бо рот імперський, - він все ковтає,
Що ненадійно десь там лежить,-
Від Сахаліна і до Дунаю
Віками, днями і кожну мить.
То ж КОЖНИЙ ЛИСТИК має збагнути,-
Щоб подолати тягучий „криз”-
На двох опорах не варто бути
В вічнім шпагаті… генами вниз…
В Європу хочем,- ідімо дружно,-
Наші оглоблі глядять туди!..
Мрія ж,- у НАТО...Щоби оружно
Стояти Миром,- не ждать біди...
