Піду по розбитій дорозі,
що дорогою важко і зветься,
буде боляче, буде невзмозі,
а треба, там загубила серце.
Воно там лежить і чекає,
посеред вибо́їн і тріщин
наначе між пеклом і раєм,
вкриваючись пилом зловіщим.
Була та доро́га шляхом,
пройденим впоперек, вздовжки,
ніщо не давало нам краху,
ну може печалі лиш трошки.
Я знала, що буде непросто,
і край дороги бадилля,
ліс, чагарник мого зросту,
і поміж них трохи зілля.
І я його пам‘ятаю,
воно-то і да́ло надію:
в житті серед воронів зграї,
я вижити завше зумію.
Піду, заберу своє серце,
візьму, притулю і зігрію,
відчую живе і ще б‘ється,
а значить ЗАВЖДИ Є НАДІЯ!