Ми розуміли, зачинивши двері:
Цим жестом відправляємо в минуле,
Втрат гіркоту, кохання на папері.
«Хай пощастить нам», – думка промайнула.
Ми розуміли: поглядів розмова,
Перекрива для відступу можливість.
Ми розуміли, що не випадкові
Знайомства шал і зустрічі чарівність...
Нам просто захотілося відчути
Нестриманих емоцій нескінченність.
Коли без слів можливо буть почутим,
І бачити в ясних очах взаємність...
Ми розуміли, зачинивши двері:
Так змушує чинити власна воля,
Та мить прекрасна – не римейк в п’ять серій,
Її не повторити... Як і долю.
Оригінал:
Мы понимали, прикрывая дверь,
Что этим жестом отправляем в прошлое,
Иллюзий вкус и горечи потерь,
Отчаянно надеясь на хорошее...
Мы понимали, что касанье рук
Уже не даст нам места к отступлению.
Но также понимали, что не вдруг,
Приходят двое к этому решению...
Нам просто захотелось ощутить
Гармонию эмоций без условности.
Когда совсем не нужно говорить,
А взглядом добиваться благосклонности...
Мы понимали, прикрывая дверь,
Что поступаем так без принуждения.
Но, вместе с тем, прекрасное ТЕПЕРЬ,
Возможно, не допустит повторения....
старалася 
