У далекії часи у сиві давнини,
Присуноло страшне лихо в ліси Буковини.
Десь з-за моря татарва до них залетіла
І зелена Буковина враз почервоніла.
Багряними потоками кров людська стікала,
Дуже сильно татарва тоді лютувала.
Порізали буковинців у полон забрали,
Котрим вийшло врятуватись у гори втікали.
Там у горах не приступних , де могучі кручі,
Село собі заснували у лісах дрімучих.
Земляні вали довкола, кам'янії брили,
Щоб ніякі вороги до них не ступили.
Бо ж прокляті бусурмани від них не відстали
А по горах і лісах втікачів шукали.
Так і жили вони в страсі в постійній тривозі.
Над річкою Черемошем немов у облозі.
І почули таки турки ,икляті бусурмани ,
Що гуцули десь у горах фортецю заклали.
Довго нетрями ходили лісами блукали
Одяг гарний свій парчевий на дрантя порвали.
Тай мармизи оті їхні ще більш почорніли
Бо знесилилися дуже і їсти хотіли.
І якось одного разу Івась і Маринка
В околицях випасали сільську худобинку.
Бачать вони орда турків із лісу з'явилась
І відразу до худоби ,їсти заходилась.
Тут Маринка до Іванка:"Біжи любий брате
І розкажи людям нашим про військо прокляте. "
І побіг Івась плаями до села-фортеці ,
Повідомив односельців що у небезпеці.
А Маринка крізь чагарник до орди підкралась
І немовби не навмисно туркам показалась.
Татарва її спіймала, скрутила до болю
Наказали в село вести усіх за собою.
І Маринка не злякалась ,нетрями страшними ,
Вела турків-бусурман ,лісами густими.
Промовляючи до них, голосом зі страхом ,:
"Ще цю гору перейдім й в селі будем махом. "
Так завела вона їх в ущелени-скали,
Де жили лиш дикі звірі й птахи пролітали .
Як стемніло навкруги ,турки страх дістали.
Небо немов батогами, блискавиці рвали.
Тріскалася громовиця , дерева ламались
Та від вітру із землі з коріннями рвались.
Клекотіло все довкола, гуркало , стогнало,
Раптом гору ,що над ними немов розірвало.
І в провалля , що зробилось ринула водиця,
Затопила все довкола, страшно подивиться.
Із ущелени отої озеро зробилось
І вороже кляте військо всьо в ньому втопилось.
Лиш Маринка на горі лишилась стояти,
Біля неї ще із турків їх паша проклятий.
Вихопив він свою шаблю стяв голівку дівці
І пустив на сиру землю червоної крівці.
І як тільки крапля крові на камінь упала
Так відразу на тім місці калиною стала.
Турок глянув на те чудо,торкнутись хотів,
Та як тільки простяг руку ураз спопелів.
А де озеро блистіло чистою водою,
Ліс смерековий з'явився ніби сам-собою.
Поглянути на то люди дивуватись стали,
Ліс ,що з озера зробився, Дівочим назвали.
І тепер в наших Карпатах, ліси смерекові,
Поміж ними квітнуть села немовби казкові.
А у селах живуть люди, гуцулами звати,
То їх предків тій Маринці вдалось врятувати.
