Я малюю свій ідеальний світ,
але хіба він може існувати.
Я зриваю несправжній цвіт,
штучне сонце не може зігрівати.
Я ховаюся за ширмою з брехні,
ця ілюзія солодша від реальності.
Давай ти теж збреши мені,
усі слова лише формальності.
Страх затуляє мереживом очі,
хіба стріла може влучити двічі?
Цей біль чорніший від зимової ночі,
що ж за ліки мої рани залічить.
Чи готова я, щоб стріла влучила знову,
щоб перестати п'яніти від вина брехні?
Я веду з собою німу монотонну розмову,
мій біль, мій страх, мій світ горить у вогні.
Стою за тонкою стіною, що від вітру впаде,
а під ногами тріщить лід із реальності.
Я не готова зробити крок в в невідоме ніде,
тримаю власну стіну із сентиментальності.
Захищена від світу штучними ґратами,
сп'яніла від міцної настоянки з брехні,
зачарована фантазійними ароматами,
я живу тут як у прекрасному сні.
Намалюю ключ, що відімкне реальність
та поки його у свою кишеню сховаю.
Мене п'янить ця вигадана ідеальність,
Я келих брехні все ще тримаю.
Намальований світ, солодкий обман,
я лише захищаюся від чужих стріл.
Справжнє в мені ховає туман,
здалеку видно чийсь приціл. Постріл.