Прорвалося небо холодним дощем
і плаче, все плаче і плаче,
накрило все хмарами, ніби плащем,
й земля заховалась неначе
в густій, непроглядній, суцільній імлі,
в якій навіть світу не видно,
й здається, що небо лежить на землі –
у калюжах очевидно,
а зверху на нього ллється вода
і голосно булькають краплі,
ніби дощу поважна хода
на довгих ногах, як у чаплі,
що чапає скрізь і лишає сліди
мокрі, такі ж, як ті калюжі,
поверхня яких, здається, з слюди
віддзеркалює, як вітражі,
в яких розділяється небо навпіл
на дві паралельні ті грані,
що зливають разом у водорозділ
хмар шматочки, вітром порвані,
якими прорвалося небо дощем
і плаче, все плаче і плаче,
від чого на серці з’являється щем,
що жаль чогось неба, одначе.
Кінець цього травня
