Знов осінь з нами. Небо низько – низько.
Узять ганчірку - смутку сірість змити!
Надвечір знову розходивсь вітрисько,
Як швидко впали ночі оксамити!
Короткі дні. Так кепсько на душі…
Без сонця і тепла мій настрій в’яне.
Я намалюю літо у вірші,
І, може, ще комусь тепліше стане?!
Безмежний степ васильково – мачиний!
Поля пшеничні - як зелене море.
І серцю порадіти є причини:
Гойдає душу марево прозоре!
А жайвір десь співає лиш для мене,
Пелюсточки ще в соняхах дрімають.
Я степовичка! Почуття шалене!
Свободи хвилі крила розправляють!
О літнє поле! Степе мій прадавній!
Моє натхнення і моя любов!
Як прийде час, ти подих мій останній
В собі сховаєш! Як бентежать кров
Твої простори! У житах колиску
Дивачки розколихують вітри.
Та тільки осінь знов… І небо низько…
Візьми цю смутку сірість і зітри….
Дуже гарний вірш. 
Беру в обране. А ось чи є слово "мачиний"? Мені здається, що треба написати "маковий". 
Щиро дякую Вам)
