Там береза в гаю
зажурилась одна...
Хто її захищав,-
того більше нема...
Біля неї стрункий
клен високий зростав...
Від негоди - біди
він її захищав...
Не забуде вона,
як він ніжно колись,
день і ніч шелестів:
- Посміхнись, посміхнись!
Її пам"ять жива,
як святий ореол...
Знову чує слова,-
про любов, про любов...
Де взялася рука
і жорстока, й німа,
що зрубала його,
й тепер клена нема...
У листочках її
вітерець шелестить...
І вчувається їй:
- Не журись, не журись!
Там береза в гаю
постаріла одна...
Знов шепоче : люблю,
хоч вже клена й нема...
Та в уяві її,
він живий, як колись...
І шепоче вона:
- Ти мене там діждись!...
Хоч минули роки,
не забула вона...
І вчувається їй:
- Ти кохана моя!..
