|
пам'ятник усьому людству лежить
під тінню гірських зелених хребтів
в Їх долинах і на пагорбах гладких
Виноградники, між ними і на них,
поруч низенькі біленькі хатини
та оливкові і горіхові сади,
лани злакові пожовтілі
для Них червону глину
вдобрив попіл сірий
не гучно в сутінках дівчина співає
наче людей з околиць Цих скликає
тихо, майже про себе говорить
Ніхто і не почує те Сумне, Вона знає
але ж коли Ти вдома, ще й Сама
причин немає Бути не Собою, Чужою
Співає Так, як давно вже всі позабували
Те, що дитинство тривожило і Будило
Те, що дарувало Душі спокій мирний
Інакше, як можна ще ж зцілити,
Те, у чого шрамів немає?
"Вислухайте, будь ласка,
мої слова, поки ті Живі
поки зі мною вони
моя усмішка
в потрісканій землі
Кінець мого життя,
кінець мого Життя
сама печаль там
Втрачена жадоба до життя
ця сила, що тепер божевілля
розум Наш забрала
лиш ліси по Нам болять
Візьми цей вогонь
Збережи Мій вогонь блідий,
Збережи ім’я моє
Візьми цей вогонь
Спали темряву Ним,
і побач Світанок новий
Візьми серце моє додому,
нехай вибиває спокій
тепер Ваше Воно
Візьми цей вогонь
Збережи Мій вогонь блідий,
Збережи ім’я моє
це Все, що Я маю
Наше маленьке
пристанище Мрій
загублене в часі Місто
чи чутно мене з глибин
приближшся ж до мене,
це все чого Я хочу і бажаю
І коли вже затамував подих і очі закрив
відчуй себе, як вдома хоч На якусь мить
спати лягаючи
Я Обіймаю свої плечі
і в теплі тому дні кращі чекаю
але Вони все не прийдуть,
і не полегшать біль
ми в часі загублені
лиш ліси по Нам болять
десь зараз на Землі
Візьми серце моє
Візьми Мій вогонь блідий
Я Тобі простягаю Їх в руках Своїх худих
Їх любов та втихомирення
це кінець твого шляху
так ніч переходить у день
Збережи ім’я моє
Життя моє"
Сміх Дзвінкий.
...не краса приносила м'ясо додому,
але краса давала приплід здоровий.
- Добре, мотивація статі зрозуміла.
Ну давай поясни тепер,
чому Жінки люблять вухами.
А то в Моїх думках -
те звучить не красиво,
навіть дуже вульгарно.
- Бо Чоловік Наобіцяв принести м'яса за Те,
що Жінка Дасть Йому "трішечки Любові" наперед.
Вона Повірила і Дала, повірила в Обіцянки Вухами.
Те ж не важко, коли голодна,
ну Вона від Нього і народила.
Бо Він не обдурив - приніс,
Бо та Віра в Нього його Духу дала сили,
і Вона вже вагітною від Нього - вижила.
Ось так передавши свій ген Віри,
і його ген Спокуси далі у віки.
Так і Живемо - це віри коло.
Так саме з добром і злом,
те, що Ти комусь даруєш,
те і Він комусь дарує.
Але це Моя теорія лиш всього.
І не Хвилюйся, Я - Вегетаріанка,
та й Голод давно нас не Жене.
Та й Ти на руках носиш Мене.
Та й ще окрім Виживання, були "почуття",
які "просто" Глумились і Підносили над Дійсністю.
Ніжністю та Співрозумінням.
Які не рахують вади чи помилки,
не освітлюються в злі, але радіють правді.
Я не хочу більше Цитувати цілком Книгу Любові.
І Правильно, що Ви не даєте читати Її за Основу.
Забагато можливих тлумачень, забагато Болі.
Її потрібно читати і обдумувати в Двох, Разом.
- Так що, граєш в Сваху?
- Дивно, що Ти - ні.
- Я Такий ж Самий,
тому Тільки й Тебе створити зміг.
- А Він не Може,
бо думки творців мертвих Всі знає.
Всю початкову інформацію,
для побудови сприйняття подальшої.
- Може, але Боїться,
що не зуміє в доповненні переконати Жити.
- Страх, Страх - найбільший Ворог,
і тільки в "справах нелогічних Амурних"
Він має справжню вагу небачену.
А Чому б не навпаки,
дати Їй читати Свої улюблені книги?
Щоб потім перечитувати Її вживу, а не з літер.
Те ж Буде, як продовження таке очікуване.
- Ось Бачиш, чому Я дав читати Тобі те,
де є Те, про що Я не знаю ще.
Я навіть не думав про Це.
Думаю, Те "продовження"
Тобі прийдеться самому вести,
а не навпаки, як наприклад Ведеш Ти.
- Гадаю, також, що Він хоче Те,
що Природою і випадковістю сліпо створене.
Що Від Нього не залежне, Ним не "сковане".
Він Там в пісках Один на екваторі.
І Йому приємно, бо розуміє,
що не самотній на планеті.
А Ми тут на Півночі,
чи на Півдні, у якій півкулі?
Як Зрозуміти де "Верх", де "Низ".
Якщо Ти першим вибираєш.
Сам те Звеш, Іменуєш.
Ви Троє якісь Монахи,
Та і ті, що вже не з Нами,
але з копіями пам'яті якими спілкувалась.
Нічого у вас немає і нічого не потрібно,
достатньо і "мінімум".
Та й зовні типаж один,
Я проекції бачила Всіх,
високі, худі, плечі широкі.
Лиш різні лиця і шкіра, волосся на голові,
зібралися Всі, наче по-народності.
- Чи це не Утопія Розуму?
Де Люди свідомо йдуть на "самообмеження",
бо Знають, що за Одними звершеннями Стоять
все Нові бажання і прагнення безконечні.
Які без експлуатації і насильства Неможливі.
Бо тільки з Ними зберігається матеріальне Старе,
і отримуєш таке бажане "нове".
Війни за ресурси скінченні,
Були, Є, і будуть Завжди,
поки люди купаються в матерії.
Забувши про Життєві маленькі радощі.
- "Утопія", "Утопія", якщо Вона "Така",
то Вона Завжди існувала і була.
В Житті одиниць, а не суспільства.
В Нас ж "зараз" Утопія - це стагнація всебічна.
Так в Тебе є Хтось на приміті?
- Я не можу відійти від думки,
що Ми "злучаємо" Людей, як скотин.
Ні, не Маю, але - однозначно красиву,
бо і Він не "страшний", хоча голову і бриє.
Когось, хто для Всіх усміхається,
а на Самоті тихо в губах Сумна.
- Тут таких багато...
І правда "Чому?" - Страшна.
Красивих "Воїни" не бояться,
та і Їх розуму теж - бо їм не жити з ними,
для Них Вони просто "Личко Миле".
Наситившись тілом, шукають Іншу.
Тим Паче, що те "личко" по незнанню Саме
на тебе йде, коли Ти - запальний самець.
Тим бажання Любові розбивають,
змушують в "чоловіках" розчаруватись.
Їм більше не вірити, бо Ті для них вже, як Змії.
Бо поводять вони себе по-скотинськи,
Тим себе від болі людського буття позбавляючи.
І Знову - це "Утопія", де нажертися неможливо.
Бо Все винайдено, намальовано, написано.
Залишається лиш безголовим "розважатися",
бо іншого забуття свідомості нема.
І знайде коса камінь, коли такий "воїн"
найде собі воїтельницю рівноправну,
можливо, щось разом вибудують навіть.
Сексуальні відносини передують Емпатичним,
люди вимирають, бо "воїни" "Пари" собою руйнують.
А "шамани" так навіть і ні до кого
доторкнутися Сили і не мають.
Сила Їх Єдина, в тому справжня,
що їм Страшно, і Вони не бояться зізнатися.
"Живуть" в симуляціях і галюциногени вдихають.
Як ж важко їм знайомитись, через нерви,
осібність, рідкісні інтереси - "сірий комір",
постійно сприймаються "дивними",
"Дивними" не в ключі позитивному.
І не без страшної, лячної причини,
бо це маска психопата можлива,
який не просто Розіб'є, а Вб'є
і це відчувається боляче,
особливо, коли є зацікавленість
до хобі та особистості співрозмовниці.
А Синичку, яка сама до них в руки прилітає,
вони не підпускають - бо розуміють,
що все рівно будуть на Журавля заглядатись.
Журавля якого не заслуговують фактично,
але відчувають, що заслуговують теоретично.
І "теорія" та завжди розбивається об дійсність.
Бо нічого їй вибирати того, хто по землі повзає,
того, хто не співає, а два слова не може зв'язати.
Вибирає того, хто з нею на рівні одному ширяє.
Плазунів Журавель лиш поїдає,
сил самовпевненості так набирає,
і Від того лиш вище злітає.
Як і Ідоли від шанувальників.
Нерозуміння власної ціни,
фізичної і психологічної.
Це все так неправильно,
більше не потрібен статус соціальний,
щоб забезпечити безтурботну старість,
а Вони не вибирають Тих, кого врятувати можуть
бояться труднощів, проблем і Кінця в Тому,
що творіння від Творця відвернеться
Зрозумівши, як Це все Легко насправді
з Можливостями, без Страху, в Бажанні
Жити, Радіти, щасливими просто бути.
Всі з часом хочуть Чоловіка, а не хлопця,
не розуміючи, що чоловіка Виховують.
Так Він стане і на Вік прив'язаним,
кому як не Мені це знати.
"Утопія" для Одних,
і тільки й обмеження для Інших.
Кохайте ж поки молоді,
кохайте, поки почуття красою осяяні.
Діліться ж нею і будете щасливі та здорові.
Спокій розуму в безтурботності Утопічній,
в пошуках Сенсу дає "критичну помилку".
Її раніше перекривало постійне Виживання практичне,
від Тих Роздумів тьмяних тільки й праця розум ховала.
"Утопія психологічна" ще Одна була завжди,
коли у праці тій забуття існувало.
Тому Ми й тут, на Зоксі.
Де Люди, й не Люди в безтурботності
не для Виживання вже - працюють на землі.
Ось Так Початок і Кінець Цивілізації сходиться.
Немов Уроборос хвіст свій знову пожер.
Бо для людини не дуже-то добре
до Кінця розбиратися у власному "пристрої",
тілесному і духовному, внутрішньому -
Те робить Межі людських можливостей видимими,
а Люди переносять це тим гірше, і дурніше,
чим Менш вони обмежені в прагненнях.
О', Боги, і краще б вже "Так" розважалися б,
а не в симуляціях і війнах розваги ради постійних.
Наше Те "самообмеження Утопічне"
не Розумом прийняте, а вимушене.
Бо в Нас одночасно є Все і Нічого.
Бо "Як Придумати Колір Новий?"
Те наче написано Кров'ю.
А якщо Той колір і був відомий,
але стежки до нього війною зруйновані.
Дякуючи, що Ми історію вчили і вчимо
після закінчення Решток не перегнилих -
у Нас не було Війни за них
було вимушене "самообмеження"
бо Всі розуміли чим та Війна скінчиться
Ми вже Тоді до Утопії соціальної дійшли
бо перестали ховатися від прагнень причин
згадали, що свині нажершись,
відходять від корита,
дають поїсти і Своїм
люди не мали цілі ніякої ніколи,
тільки й шлях в рамках соціуму
утопія техногенна тепер ще й в Нас
де нічого не будують, лиш ремонтують
відтворюють і повторюють
"Утопія" - Я не Розумію цього Слова
Різні Її Види,
Різні до Неї шляхи,
А Кінець завжди Один.
Біль чи Щастя?
Бо Вибираєш
Ти, Сам, Один
- Мірочка,
Ти вся трусишся,
голова похилилась,
посунься, Я присяду і обійму.
Це життя жахливе і страшне,
і тільки в моментах прекрасне.
Так, це сумно дуже, але правда.
І Я Боюсь Його за Тебе ще більше, не менше.
Повір в Мене, і Я буду сильним за Нас обох.
Вона схилила голову на Моє плече,
і поставила долоню ліву на серце.
- О', Милий, Мені так Людей жаль.
Я так Люблю Їх - бо Вони Сильні,
бо Все Здіймаються на Ту гору бісову,
бо так Легше Існувати і Жити,
коли долаєш важкі перешкоди.
Так солодше відчуття перемоги.
Але Гір немає вже, це - Яма,
тільки й і дно Її пласке.
Звести їх потрібно,
передбаченою "випадковістю",
щоб Вони не Злякалися одне-одного,
щоб розговорилися ненав'язливо.
Це б було б зробити легше тут,
якби Він серед людей був.
Де справжніх випадковостей Більше.
Або якби Він жив хоч десь північніше
Шаманом в тих кущових хащах,
але ж Ні - Він Анахорет в Пісках.
В Ті холодні, колючі хащі,
можна було б когось "послати"
з метою логічно оправданою.
- Ми ж в майбутньому планували в тих пісках,
поставити панелі сонячні...хм, зоряні.
Думали відбудувати Комуну з охочих,
маленький Рай зелений серед Пісків Білих,
а Воду збиралися з повітря конденсувати.
Воно там вологе, не менше, а то і більше,
аніж тут, де Ми, в кліматі помірному,
де глина багряна, родюча,
просто добав вапна трішки.
Але для того всього там потрібна
участь технологій велика,
а Ми стараємося без їх залежності
тут вирощувати рослини.
- Це те чого Він хоче там: "Свій Едемський Сад".
А ті технології по сучасним міркам "примітивні".
Ми ж і тут без їх електроенергії не існуємо.
Як взагалі в тій спеці тснувати можливо,
млинці на камені пласкому там смажаться самі собою.
І звісно Комуни тої Він не буде головою,
особистий простір Він дуже цінує,
тому й в центрі пустелі оселився,
а Ми розбудуємося десь на околиці кам'янистій.
Ось чи зможе він бути Сам Собою з Чужою.
- А пісок навколо ледь теплий, чи не чудо?
Він на розум кілкий і прямий, коли розкутий,
або просто "замкнутий", що майже завжди.
- В Чоловічій компанії то?
Те взаємоспілкування не "стандарт".
Скоріше навіть "навпаки".
Піщана гіпсова троянда проста і вічна
квітка єдина Природою тут вирощена
в цих пустих чистих краях безплідних
не позбавлених естетики ліній Вигнутих
які якщо придивитись, що як бліді дівочі
і Я все шукаю Її, та знайти не можу
Блукаю пісками білими, як і мріяв
Ходжу, Ходжу та і давно по колу,
з Дня в День
не без задоволення
О', Минулого Боги.
Всі ті забуті, не злі,
які не потребували жертв живих в Собі,
але те робили люди Дурні,
Тим так віддавали
найцінніше Своє,
та й ще ж Чуже.
О', Даруйте Дощ!
Хаосу Первинного Діти!
Почуйте Мій вдих Благосний, Низький
Я віддаю Вам особисто Своє найцінніше - Віру.
Я молюсь Вам, хоч ніколи і не Вірив,
бо поливати пісок руками Своїми
то обман, зусиль не Гідний
Хмари Індиго все кружляють,
а Його Все немає
Бо Я хочу подарувати Її,
а не лілії тут власноруч вирощені
Жест прихильності Міцний, Твердий
який не викинуть зігнилим на смітник
Кому? Тій з думками про яку
Я Золотом тепер постійно пишу
Переписую Те, що давно цифрами записано
Бо якщо Тебе не Писали на папері чистому,
то Взагалі чи Ти Матеріалізував Бажані Мрії?
І Все Я здатен описати, але не Її.
Бо те було б "спрощенням",
як Денеб про Ліру говорив.
Маяк Мій в пустелі цій -
ноги завіяної дюнами металевої статуї.
Вона говорить зі Мною глухо та німо:
"Знайди свій шлях, знайди Свій Шлях зі Мною.
У цьому самотньому Стані має Вагу кожне Слово.
Ми виліплюємо свої думки наче з глини,
щоб Ті розмальовані Словами потім квітли.
Аура Твоя похована у Священному місці.
Знайди, Знайди Свій Шлях зі Мною.
А Так, Що Ти Бачиш, О', Пілігриме?
Нового Часу Істота Спокійна.
Чи не Самого Себе Забутого.
Не Знати Ким Поставлений, Зведений.
Нащадок Цивілізації в Собі Мертвої.
Ви живите, і що в тому?"
- Щоб пам'ятати Вас,
Тих, хто вмер Життя ради.
І Ваші голоси Я чую,
Ваші стогони останні,
і не раді Ви тому,
бо даєте надію на життя смерті після.
Якого і немає насправді,
а в надії Тій тут можливості гаєте.
Які Вам Там ще Будуть потрібні.
О', Целестіали бідні.
Суд за Який Ви говорите всю ясність перекошує.
І Я Вникаю в Нього, бо Той, що Духів не Слухає.
Не Чує і як мінімум Голосу Розума Свого.
І Я вибираю Життя з Живими,
але все ще на Одинці,
і зовсім не Один.
Одягнений у балахон сірий,
який приховує мою шкіру,
але не мій голий Сором.
О', Духи, полегшіть ж Мій розум.
Це справжній Я, і Я Живим бути хочу.
Бо Реальність передує Ілюзії,
чому ж, я уві сні більш Живий..
Як і Омікрон бурмотів:
(Цікаво, а де зараз Він?
Я не Єдиний, хто Його секрет знає,
але єдиний хто все ще Живий)
"Головне не Рятувати, а Каталогувати,
щоб Про Них в Майбутньому Пам'ятали.
Про тих, хто колись Жили і Вмирали."
Бо "Рятувати" то Діло не завжди вдячне.
Інколи потрібен Покровитель,
зі Словом-Правилом гучним.
Але не ці - Синьошкірі,
старі і беземоційні,
котрі мовлять вдихом,
грубо, низько, звуки глухі і Тихі.
І тільки по-інтонації, і звуку довженні
одні і Ті ж слова Різняться за значеннями.
Вони не мають природних ворогів,
але стали жертвами "цивілізації" з далекої Зорі,
які Їх за примітивних вважали,
тому й Живими не бачили.
Тих, хто на Зоксі жили завжди.
А Ми Їх жестів навчили,
для більшої в Мові свободи.
І Вони ними вже тільки і Мовлять,
в оточенні гучному або чужому.
Навчили, як і Морро Наш німий Нас вчив.
В Надії на контакт з розумними живими,
які слухового, мовного апарату не мали б.
Ліра: - Він Мовить думками складно,
не прямо, і не метафорами.
Але початок в "лініях вигнутих"
був Чарівним, а далі понесло кудись.
Денеб: "- Бо Він "Все" прочитав,
і в тій інформації Знання загубив.
Йому потрібна в них основа хоч Якась.
І Він саме Її шукає, Правду заковану в ДНК'а."
- Подаруємо ж Йому неба щасливі сльози?
"- Звісно, але Так,
щоб Він не Зрозумів, що Те - Ми зробили.
І постривай, одноразового дощу Замало,
для цілої троянди потрібні Роки.
Але й Те не проблема для Нас."
- Ми ж Ті Хмари "Індиго"
Обійми Мене.
ID:
906328
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 27.02.2021 22:54:43
© дата внесення змiн: 05.03.2021 22:46:02
автор: Enol
Вкажіть причину вашої скарги
|
