|
( стиль використаний з дозволу пані Неоніли Гуменюк)
(написано на основі реальної історіїї з життя)
( з циклу ,,ЛИСТ ДО ПОДРУГИ")
М.: А вони повернулись і зболене серце ожи́ло.
Їх чекало, в надії вдивляючись в неба висо́ти.
Ті маленькі пташини Життя в тому серці відкрили,
Зачепившись за струни душевні розгойдали ноти ...
Л.: Вони повернулися... Маленькі чорно-білі птахи з гострими крильцями, здолавши тисячі миль понад морями, перетнувши океан, повернулись до рідного гніздечка.
Ярина побачила їх вдосвіта, коли вийшла на подвір'я. Вони облітали довкола хати, кружляли над садком, над подвір'ям, здіймались високо в небо, водночас співаючи одвічну пташину пісню. Ярина, мов зачарована, дивилась на дивний пташиний танок, ловила на слух неземні переливи, що виливались у небо з цих крихітних горлянок, і десь, глибоко в серці відроджувалось давнє, давно забуте відчуття, торкалось глибоких струн її зболеної душі, накривало спогадами. Наче й не було півстолітньої розлуки з рідним краєм, наче вона молода стоїть на подвір'ї, і чекає, коли по зеленій траві побіжать маленькі донечки, збиваючи ніжками діаманти роси...
М.: І залили ті роси слізьми спрагле серце Ярини.
Заридала, ховаючи біль у солоних потоках.
На коліна упавши вустами торкнулась стежини -
Цілувала ту землю, загублену в обраних кроках ...
Л.: Вони прилетіли, маленькі чорно-білі птахи, як і тоді, тим далеким світанком, коли Ярина покидала свій дім, дітей і матір, покидала на рік, а вийшло на вік.. І роси тоді грали діамантами, сріблились на сонці, переливалися, чарували зір. А маленькі дівчатка в куценьких спідничках, збиваючи ті роси маленькими босими ноженятками, бігли за нею... І мати, давлячись сльозами, хрестила її на дорогу. Серце її розривалось від болю, німим криком кричало... На якусь мить материнська сутність переважила і Ярина повернула було назад до свого подвір'я. Аж погляд її упав на стару, напіврозвалену хату. Саме тоді, тим далеким світанком, запхнула Ярина і відчай, і сльози в найпотаємніші глибини свого серця, і дала собі обітницю не плакати, щоби не сталось в житті.
Розбурхали, розколихали давні рани маленькі чорно-білі птахи, і, наче скинувши з душі важкий тягар, немолода, елегантного виду жінка, зовсім не схожа на наших сільських жіночок, впавши на коліна у росяні трави, ридала вголос, неначе виливала біль, що тримала в душі понад півстоліття...
М.: Бо виходила з дому на рік, вийшло ж - ,,роком" осілим.
Впала часу завіса, собою накривши всі мрії.
Розпанахане серце металось між чорним та білим;
,,Ластів,яче" гніздо вимирало під стогін надії ...
Л.: Ранньою весною з далекої Америки повернувся сусід, дядько Антон. Хвалився, що за рік важкої праці на чужині заробив на нову хату. Багато односельців їздили тоді на заробітки за океан; хто на рік вербувався, хто на три роки...
Не один вечір сиділи на призьбі Ярина зі старою Киричихою, і думали-обдумували, що його робити, на які гроші хату будувати. Стара вже геть вгрузла в землю мало не по самі вікна. Вирішили, що мати буде глядіти дітей, а Ярина завербується на рік на роботу до Америки. Грошей, що залишилися в Ярини після лікування і похорону її чоловіка, тих грошей, що збирали на нове гніздечко вдвох з Мироном, якраз стане, щоб оплатити дорогу і послуги вербувальника.
Збиралась Ярина в далеку дорогу, а мати тихенько пішла до ворожки в сусіднє село.
,,Дуже довга дорога буде, довга і далека. Дорога ця життя твоїй доньці врятує. І гроші гарні привезе , хату велику купить. Внуки і правнуки будуть в ній жити. Тільки в серці спокою буде мало, буде метатись воно між тугою і надією, межи чорним і білим."
М.: Розійшлася стежками, обвитими сумом, дорога,
Для обох - непосильна! Для кожної - горем розбиту!
В час, коли від гріха матір стрімко кидалась до Бога,
Поривалась донька залатати життя рвану свиту ...
Л.: Довга і важка дорога була в ту далеку Америку... Їхали заробітчани спочатку на підводах до станції, потім потягом до Балти, далі провідник ночами вів якимись плавнями, очеретами. Так як їхали вони всі нелегально, то вдень нишком сиділи в тих очеретах, трохи спали.
Коли однієї ночі пристав до берега корабель, і провідник по черзі перевіз усіх човном до корабля. Більше двох тижнів зайняла дорога через океан. Ярину дивували, захоплювали, безкрайні морські простори, чарували душу своїм мінливим кольором від світло-голубого вранці, при сході сонця, до темно бірюзового, а іноді майже бірюзово-чорного, коли псувалася погода. Одного, вже літнього ранку українські селяни зійшли на берег тої омріяної Америки, зайшли зі своїми мріями та сподіваннями кращої долі. Америка потребувала робочих рук, особливо їх не вистачало в сільських районах. Ярина попала на молочну ферму, разом з хазяйкою доїла корів, доглядала за ними, годувала.
Далі буде.
ID:
929750
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.11.2021 20:18:10
© дата внесення змiн: 02.11.2021 20:18:10
автор: VIRUYU
Вкажіть причину вашої скарги
|
