Попелище минулого знову тривожить не хочу.
Хай той жар, що лишився, згасає потроху в душі.
Час лікує? Ну що ж... Може, вогник повернеться в очі,
І повернеться радість в мої охололі вірші.
Я знайду свою стежку до щастя свого неодмінно!
Пересію думки, не потрібні відсіюючи геть.
Там, попереду, буде все добре! Все буде відмінно!
Бо я бачила в цьому житті і народження, й смерть.
І дороги мої не шовками під ноги лягали.
По стерні я ішла, по камінні і битому склу.
У душі моїй мрії, здавалось, назавжди вмирали,
Тільки впертість завадила їм перетліть на золу.
Тільки віра давала снаги переламаним крилам.
А надія штовхала вперед: не давала стоять.
І любов до життя чарівні надимала вітрила,
Та ще недруги вчили, як всі перепони здолать.
Скільки доля людей посилала мені на стежини,
Все було на цій ниві, що звикли ми звати життям.
Кожен з тих, хто стрічався, лишав мені щось по зернині,
Вдячна, доле, за всіх, кого ти посилала щодня.
Хтось ішов завжди поряд і руку давав, щоб не впала.
Хтось байдуже дивився: чи втримаю новий удар.
Ніжку хтось підставляв, тільки я лиш сильніше ставала!
Кожен день (сум чи радість) сприймається мною, як дар!
дякую)
