Десь у глотці застрягли сльози, а думки розриває грім.
Поміж ребрами криком волає — «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім»
Подивися на мертву Лізу. Вона навіть не знала життя.
Вона світу не бачила, друзів, коли в місто прийшла війна.
Їй було лиш три роки, чуєш? Що зробити вона могла,
Коли ледь шкутильгаючи вранці, у коляску свою лягла?
Що завдали б її малі руки твоїй проклятій небом землі?
Ліза просто хотіла жити, танцювати у платті всі дні.
Покружляти у полі лаванди, і відчути себе так як всі.
Тільки мрії украла дата «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім. »
Подивися на мертву Лізу. Її мати тепер без ноги.
Може виживе, може вже зникла, поки я все пишу думки.
Поки ти п'єш з горлянки каву, доїдаєш солодкий десерт.
По моєму місту гуляє, кровожерлива тиха смерть.
Продирається криком з уламків і в лікарнях вбиває за мить.
Подивись на криваву коляску, на лікарню, котра горить.
На домівки без вікон, без рами, подивися на дим серед стін.
Ось, що я називаю болем — «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім».
Подивися на мертву Лізу. Нащо очі свої ти закрив?
Таких «Ліз» за сьогодні ще двоє, двадцять душ, які хтось погубив.
Ні за що, ні про що, просто неба — три ракети і сотні ран.
Розкажи мені, що ти знаєш, про біль тих, хто сьогодні був там?
Що ти знаєш про всі ці тривоги і про кров не свою на руках?
Що ти знаєш про крики між ребер і звіриний панічний страх,
Коли дзвониш усім знайомим, коли знаєш що бути там міг.
І усе життя зводиться в числа — «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім».
Подивися на мертву Лізу. Подивися на неї, як я.
На окрему дитину, історію, на людину, що мала ім'я.
На того, хто літає у небі, поміж хмар та ворожих ракет,
Які знову пронизують тіло, крізь примарний бронежелет
Із молитв та віршів про майбутнє. Про майбутнє без чортових куль.
Мені боляче, знаєш? Так боляче...Я не хочу, щоб хтось це забув.
Я не хочу, щоб в пам'яті зникли всі ці люди, а з ними той дім.
Моя Вінниця запам'ятає — «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім».
