Небесна синь , мов тихе море, ллється
Крізь невід, що у голому гіллі.
Як місяця нахилене цеберце
Вітрильник ледь помітно забілів.
Хлюпоче синє небо неозоре
І піна стала схожою до хмар.
А жовтим кварцом серед того моря
На скелі сонця м'ячик задрімав.
Піймалось трохи риб червоноперих
Тріпочуть листом, що не догорів,
Заплуталися там рожеві перли,
Мов яблука, залишені вгорі .
То вчора все здавалось ніби сірим,
Мабуть, штормило, бо стіна бризОк
Спадала вниз, неначе дощ осінній,
Намочуючи лИстяний пісок.
Сьогодні ж підсушило берег бризом,
Й до ніг мені так ніжно притуливсь
Пісок чи лист, що став котом чи лисом.
А берег стане айсбергом колись...
Який гарний вірш, ніби відчув на собі поцілунок солоних морських хвиль. Море дійсно, таке мінливе, як саме життя, тому і не любити його не можливо, якщо хоч раз побачив його безмежні вільні простори. Кому, як капітану, це не відчувати.)) З повагою і дружнім теплом.
Lesya Lesya відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук! Так як море від мене далеко, то змушена була перевернути реальність, щоб побачити його у небі. Дякую за підтримку!