Сьогодні закінчили школу,
Всім класом пішли за село,
І йти не хотілось додому,
Так гарно навколо було.
І трепет, і щем відчували,
І думи лягли на чоло.
Гітара сміялась, співала,
І радісно, й сумно було.
Шептались закохані пари,
Ранкова здіймалась імла,
Коли пролунало над ставом
Страшне для всіх слово:"Війна!"
Всі хлопці зійшлися докупи,
Тривожно забились серця.
Схвильовані поруч подруги:
"Невже це насправді війна?"
Спіткнулась, завмерла гітара,
І туга на душі лягла.
Отак і пішли понад ставом
Всім класом до центру села.
Із хат вже виходили люди,
Співать перестали півні,
Й собаки неначе поснули,
І вулиці стали сумні.
Зійшлися усі до контори:
Дорослі, старі і малі,
І сумно було, як ніколи,
Ніхто вже не спав у селі.
І голос гримів Левітана,
Так чітко лунали слова.
І діти, й жінки заридали,
Почувши жорстоке:"Війна!"
Ще сонце світило привітно,
І вірить ніхто не хотів,
Що так закінчилось дитинство,
Наповнене світлих надій.
Був червень...Тривожга година,
У кожного думка одна:
"Що буде? Й коли це скінчиться?"
...Ось так починалась війна.
Сильний вірш,який настільки актуальний! Скільки схожого. І для того покоління важко було усвідомити,що німці,які дали світу геніїв Гейне,Шіллера та ін. підуть на злочини. Так і зараз,ніхто не вірив,що батьківщина Лєрмонтова,Єсєніна,Блока,Срібного віку почне нищити все і всіх,задля забаганок диктатора.
Україна витримає це випробовування. І вистоїть під тиском обдурених оскаженілих сусідів. Подяка вам за вірш
Дякую, Костянтине! Ми були занадто малі на той час, і не все усвідомлювали, але в пам"яті збереглося немало різних випадків, я їх час від часу друкую і у віршах, і у прозі...На жаль уже і мами, і брата, і сестри давно немає...
Гарний вірш, Валентино. Так воно і є, війна, окрім шкоди і страждань нічого простим людям ніколи не несла. Ще й ворог тоді для нападу обрав найдовший день у році і найкоротшу ніч, відповідно - з 21 на 22 червня.
Дякую, Дмитре! Коли почалася та війна мені було чуть більше зе півтора роки, брату 3 роки, а сестрі 3 місяці. Початку війни я не пам"ятаю, а от коли в нашому будинку були німці, а ще більше тоді коли вони відступаючи гнали нас попереду, а в разі обстрілів і поза ними, в моїй пам"яті збереглося. Слава Богу, наші їх відігнали і ми повернулися додому, але виявили, що нашої хати немає, тому довелося жити у сусідському сараї, доки мама збудувала нову хату...