У осінь його роки подалися,
Гарячий спогад пам’ять колиса:
Як добре їм було в життя колисці
В краю, де квітла зоряна краса!
З дружиною жили під мирним небом,
Де вечори в полоні зоряниць.
Їм спокій вартували сиві верби
Навколо ставу й побіля криниць.
Сьогодні вони гілля розгубили,
Замулився від вибухів і став.
Гніздо їхнє московія розбила.
Уламок його спину теж дістав.
Лишився він один у цьому світі,
Дружину поховав ще до війни.
Вісімдесяте доживає літо.
День починає з пошуків вини.
Чому так сталось, відповідь шукає
Й знаходить, бо вона в нього одна:
Ніколи не залишить свого краю,
Який пошматувала так війна.
27.05.2023.
Ганна Верес Демиденко
