***
Мені здається хтось мене карає
Осіннім спліном, сірими думками.
За щось таке, чого сама не знаю,
Що вишито сріблястими нитками
По краю ночі дощиком і сумом.
Що не дає вже так давно покою -
У сни заходить дивним білим шумом,
Зв'язавши мрії стрічкою липкою...
Розчарування, втома...
Попіл...
Осінь...
І ніч мене все гладить "проти шерсті",
А я все п'ю дощі до болю, млості.
Думки збираю, наче листя мертві.
Вони хрумтять у пальцях, як крижинки
Пилок злітає -
Вохра, позолота...
Мабуть, все нерви...
Я - звичайна жінка...
Під ранок підкрадається дрімота -
Безсоння забирає всі химери,
Які мене тривожили, журили.
Рум'янець підмальовують "гримери"
Східсонцю...
А фіранки, наче крила,
Здіймаються від вітру...
Хмар вітрила
Осінній сплін зберуть в лантух поволі.
Я пам'ятаю -осінь нас любила,
Хоча сама і мала нерви голі.
Тому сприймаю листопад, як рану,
Яка ніяк загоїтись не може...
Спливає ніч...
Приходить світлий ранок
І хтось мене тепер не потривожить...
7.11.23
