Літня пора… по дорозі рух автівок, по різних напрямках. Ранкове сонце визирає із-за білих хмарин, золотом обсипає зелені дерева, кущі і широкі, смугами пшеничні поля.
Свіжий вітерець, залітає в салон Мерседеса і ніби під музику, яка звучить з приймача, чоловікам куйовдить волосся. Вадим з другом Сергієм, з обласного міста поспішають у містечко. Мають відбутися загальні збори офісу. Батько Вадима, керівник невеликого приватного підприємства, збирається йти на пенсію. Своє керівництво планує передати синові, хоче познайомити із справами та з підлеглими працівниками.
За кермом Вадим уважний, хоча і злегка хитає головою та не відриває погляду від дороги,
-Сергію, ти знаєш, я не уявляю себе на керівній посаді. Правда трохи допомагав батькові, але зізнаюся, я без тебе не обійдуся. Вчилися разом, гуляємо разом, дякувати удачі, ніяка з подруг не спокусила до одруження. Але зізнаюся, ми точно гріхи маємо!- повернувся до нього, підморгнув і продовжив,
-Якщо знайдеш, якусь дівицю,чи кралю, відразу зізнавайся. Я подивлюся, як буває, ото кажуть, оціню.Та якщо надумаєш одружитися, тоді вже й мені закортить, сам розумієш.
Обоє, з піднесеним настроєм, повернувши голови, зиркали один на одного, гучно розсміялися.
Сергій тупцював ногами,
-Ти тут правий, заперечень немає, приймається. » Давно пора розуму набратися» - так мені мама каже,» Скоро тридцятник, а й досі вітер у голові, пора сину, досить гуляти!»
Автівка проїжджала вздовж автозаправки, Вадим голосно,
-Ми тут не зупиняємось, я заправив повний бак, попереду, ще кілометр з хвостиком і будемо на місці.
На околиці містечка триповерхова будівля, біля неї гори дошок, дрова. Під високим, довгим навісом з шифера, акуратно складені готові дерев’яні будівельні матеріали.
Батько вже чекав біля входу, помітивши авто, гукнув до працівників, які стояли осторонь,
-Ну ось, вони їдуть, колеги, прошу всіх до кабінету.
Зробивши кілька кроків від авто, Сергій поплескав по плечі друга,
-І скільки років ми тут не були?
Вадим заперечив,
-Та ні ми, це не те слово, це ти ту,т зо три роки не був. Мені за цей час декілька раз доводилося побувати, ти напевно забув, як батько хворів.
-Та я в тому сенсі, мабуть колектив змінився, є нові люди.
- Напевно є, не цікавився. Та й зараз не до нових знайомств, давай цю тему залишимо на потім.Не шукаймо нових пригод!
-А я що, я нічого. Але чомусь згадав про наші походеньки в містечку.
На нараді, після представлення нового керівника, відбулося обговорення деяких документів.Наостанок, сказав пару прощальних слів, побажав гарного дня. Не зволікаючи часу, звернувся до сина,
-Вадиме, ну, я думаю все зрозумів. В обласний офіс секретарка передасть звіт, згодом ти отримаєш підтвердження на право підпису.
Озирнувшись, рукою кивнув до Сергія,
-А ти куди?Ти ж будеш його правою рукою, пішли в техвідділ, бухгалтерію, це на другому поверсі. Є нові працівники, то ж вас треба познайомити з ними.
В бухгалтерії кипить робота, дві жінки, років сорока, працюють за комп’ютерами. Третя, набагато молодша, біля шафи перекладає папки, ніби щось шукала. За мить, побачивши чоловіків на порозі, різко схилила голову над надписом папки, яку в цей час тримала в руці.
Привітне вітання батька, -«Доброго ранку» -, на кілька секунд відволікає від роботи. Почувши, такі ж слова у відповідь, він представив Вадима і Сергія. Тут же, не зволікаючи часу, поглянув на всіх присутніх, ледь усміхнений,
-Ну все мої дорогі, ми вас потурбували і нам час поспішати, ще є справи, їх треба владнати. В такому ж темпі працюйте, думаю, ви його не підведете, а він виправдає ваші сподівання.
Позаду перший день роботи… Вадим із Сергієм автівкою поспішали додому. Сергій на задньому сидінні, ледь відкинувши назад пишночубу голову, сказав хриплим голосом,
-О Вадиме, знаєш, я такий зморений, ноги,аж гудуть, зараз би з келихом вина та полежать у ванні, згодом впасти у ліжко. Добряче находилися по території. Нам треба тут шукати житло, ці щоденні переїзди нас зовсім виснажують. Прийдеться забути про особисте життя… але я з цим не погоджуюсь. Ти в бухгалтерії помітив ту, молодшу, ноги від плечей, здається так у нас кажуть. Правда вона на нас майже не звернула уваги. А мені сподобалась її фігура, профіль, не фарбоване волосся локонами. Цікаво, які в неї очі, скільки їй років?
Той з відповіддю не забарився.
-У тебе ціла промова. А може вона заміжня, ну ти даєш, з першого дня шукаєш пригод.
-Та хоч думками можу потішитись. а то відчуваю тиск піднімається, - посміхаючись до нього.
Вадим раптово натиснув на гальма,
-Себе заводиш і мене підбурив, краще зупинимось на хвилинку, хай я води нап’юся.
- А може ми в кав’ярню заскочимо?
-Ні- ні, ти подивися на годинник, вже сутеніє, а завтра робочий день.
Минуло два тижні… Вадим із Сергієм влаштувалися на зйомній квартирі, на кухні готували вечерю.
-Ти помідори помив?- спитав Сергій, позирнувши на стіл.
Вадим набирав у тарілку макарони,
-Звичайно помив. А ми масло купили?
- В холодильнику… там кетчуп і варенка, яку ти любиш.
Після вечері, кожен розлігся на своєму дивані, щось читав у телефоні. Часом по кімнаті розносився звук тихого дощу, інколи слухали пісню. Коли знаходили смішне відео, вже сміялися. Такі миті відпочинку придавали сили і віри, що все буде добре.
Сергій уже вкотре позирнув на друга,
-Оце нагадав…хотів тобі сказати, сьогодні був у бухгалтерії. Знаєш відчинив двері, всі троє сиділи за комп’ютерами. А та молода, побачивши мене, ніби ховалася, нахиляючись, рукою намацала окуляри, одягла їх. Цікаво, того разу була без окулярів, а це одягла, ще й таке скло велике і оправа чорна. Сама симпатична, їй би до них світлу оправу, була би схожа на нашу викладачку з англійської мови.
- А не багато ти їй уваги приділяв?!
-Та ні, це я так трохи ніби роздумуючи Тоді главбух дала папери підписати. А вона ж сиділа неначе та миша. Але парфуми в неї такі запашні, досить приємні. Я оце думаю, тоді була без окулярів, а нині в окулярах, шкода дівчину. Що світлі очі помітив, але якого кольору точно не скажу. Нічого так собі, мабуть років двадцять п’ять, не більше. В кого б це дізнатися чи заміжня?
-Ну досить! Лягаймо спати, завтра важкий день, сам бачив,що треба скрізь навести лад, ще й робочих рук замало.
-Тож завтра мають бути два камази, заберуть дрова, буде куди інші скласти. Та й з магазина » Будматеріали» зробили заявку, продамо, ще ж не зима, не хвилюйся.
Останні дні серпня… ранкова прохолода нагадувала про початок осені.
Майже всі дні в роботі, як не на території складу, то вдома за комп’ютером.
В цей вечір, Сергій повернувся з роботи пізніше Вадима. З телефона,на малій звучності линула музика Баха. Хлопець не витримав,
-Це що? Невже нерви вже здають?
- Оце під музику хотів відпочити, думав, задрімаю, а тут думки, як осиний рій. Треба буде поїхати в Івано- Франківськ, до жовтня оновити угоду щодо дошок, дров. На зворотному шляху треба заїхати в Рівне. А ті два вагона дров, що ми шукали, по паперах у нас,чомусь стоять у них на станції в тупику, треба розібратися. Я главбуха попередив, щоби всі папери зібрала, Поїде зі мною, вона там декого знає та й з цінами краще мене розбереться, то ж роботи непочатий край.
-Та не сприймай все близько до серця, зараз тебе трохи розважу. Вийшло так, що під час обідньої перерви, я в техвідділ заніс папери. Мені кави запропонували, я й погодився. Там така фіфочка, доволі симпатична!
-А ти упевнений, що фіфочка, хіба б на такій роботі працювала?
-Я мабуть не так висловився. Напевно краще сказати кралечка, бо до себе дуже привертає увагу, а голос співочий, як у пташки.З її рук кава – то насолода.
-Ой дивися може за кілька хвилин закохався?
-Здається допоки, ще ні. Доречі, знаєш якось читав у журналі, що закохатися можна від восьми до сорока восьми секунд. Ти собі це уявляєш, кажуть це науковцями доведено.
-Ну досить про кохання!
-Та зачекай, ти не повіриш, її звати Наталя. От нам обом везе на дівчат з таким ім’ям. А оту в окулярах з бухгалтерії, теж звати Наталя.
-До чого ти ведеш?
-Чи ти забув наші походеньки? Років п’ять ,чи чотири назад, згадай, їхали від твого батька, зайшли в кав’ярню.На фоні музики, досить гучно поводилася компанія молодих дівчат. Всі такі гарненькі, веселенькі, привітні погляди, до того всього, ще й довгоногі.
-А може досить про таке!
-Але ж скільки тебе пам’ятаю, ти в захваті від високих дівчат. Правда, ця з техвідділу мені по плечі, але ж гарнюня.
-От нахаба, сам голодний, як вовк до злучки і мене провокуєш, Наталі… Наталі.
-Ох ж ми ж тоді погуляли, опинилися в чужій квартирі.Ти пам’ятаєш?
Та дівчина, яку ти пригрів у ліжку під ранок нас поспіхом проводила до дверей, бідкалася, що мати прийде з нічної зміни.
-Ну то й, що? Тобі неначе сімнадцять років, чи не знаєш, що ми теж не безгрішні на цій землі, як і всі люди.Хіба хтось прожив без помилок?!
-Та це я так нічого, просто згадав, що її звали Наталя.
-О біса тобі в ребро, ти знову за своє, скільки можна!- сердито сказав Вадим і відвернувшись, закрив очі. На душі стало досить моторошно, зненацька спітнів. Підстерегла думка – Ох, це вже діють гармони, як тепер заспокоїтися, щоби заснути.
Лише кілька хвилин… Сергій не вгамувався, знову позирає на друга,
-Мабуть треба подумати про одруження. Ця зйомка квартира, макарони, ковбаса, смажені яйця. Я б оце із задоволенням з’їв гарячого домашнього борщу з пампушками. А потім би з коханою зігрівся у ліжку.
Але відповіді, він не дочекався, накрився пледом, зрозумів, треба спати.
Минуло кілька днів. Вересневий ранок… привітне сонце предвіщало гарний день. Вадим тільки переступив поріг офісу, йому назустріч йшла секретарка,
Вадиме Миколайовичу, термінова справа, вам треба їхати в Івано- Франківськ, нарада завтра на тринадцяту годину.
-Оце так сюрприз,не могли раніше попередити.Та ми щойно отримали по факсу. Всі документи готові, але главбух подзвонила, лежить вдома з температурою за тридцять дев’ять, викликала лікаря.
Раптом до нього дзвонили на телефон,
-Вибачте, ось вона дзвонить.
Він уважно слухав, ніби на згоду, кивав головою,
-Я все зрозумів дякую.Значить так все і зробимо.
Звернувся до секретарки,
-Світланко, мені на нічний поїзд треба замовити два квитки до Франківська, що ж поробиш, поїдемо з Наталкою.
Секретарка займається справами, він тільки тепер зрозумів,що це мова йшла про ту дівчину в окулярах.
Думка за думкою -І чому я мало цікавлюся підлеглими, от бовдур. Ну нічого в потязі поспілкуюся, ще є час.
В кабінеті привідчинене вікно,… Вадим присів у крісло. Кілька фраз про відрядження, привернули його увагу, він розвернувся до вікна. Відразу подивився на одяг Наталі. Брючний костюм світло - коричневого кольору підкреслював її струнку фігуру. Русяві локони волосся, злегка прикривали тендітні плечі. Вона дивилася на папери, які їй показувала секретарка, ніби погоджуючись, кивнула головою. Від здивування його брови піднялися догори, а де ж окуляри? Дівчина ніби відчула, цей прискіпливий погляд, різко відвернулася, на ходу, сказала досить голосно,,
-Гаразд, я все перевірю!
Думка мов стріла - Треба було зачинити вікно, вийшло незручно, ніби я підслуховував розмову.А може вона просто соромиться їх носити? Чорт забирай та чого я на ній зациклився?
Розвернувся до столу, В двері постукали,зайшла секретарка.
-Що вже є квитки?
-Та тут така справа, літній потяг відмінили. А на цей потяг, є два квитки тільки в двомісне купе.
-Отакої!- вирвалося з його вуст.
Правою рукою почесав чоло, з розчаруванням відвів погляд,
-Але я так зрозумів виходу немає! Ну що ж, вісім годин це не так багато, основне не запізнитися.
Залишившись сам, знову думав про Наталю і вже вголос,
-Це питання треба вирішити.Тож не скажу купи красиві окуляри, можливо сама допетрає.
Кілька дзвінків до главбуха, дзвінок до касира, поспішав у бухгалтерію.
Жінки сиділи за комп’ютерами, Наталя в окулярах повернулася до дверей, він привітавшись,
-Наталю, підійдіть до каси, отримайте гроші на відрядження. Квиток я вам скину на телефон. Можливо дещо в дорогу треба купити. Владнаєте всі справи, на сьогодні можете бути вільні.
Її щоки злегка зарум’янилися,зняла окуляри і вмить знову одягла,
-А ви мій номер телефона знаєте?
-Звичайно! Дивіться, старайтеся не запізнитися на потяг, може вам таксі заказати?
-Ні - ні, дякую. Я мешкаю недалеко від вокзалу.
Вечоріло… Вадим повертається на квартиру, думки роїлися про Наталю - Зняла окуляри, така симпатична та й справді їй років двадцять п’ять, ну рік туди, рік сюди. Красиві,болухаті очі, нагадують колір волошок, а вуста, як соковиті стиглі вишні Правда поводиться дивакувато, то в окулярах, то зняла і тут же, ніби злякалася, знов наділа. Без окулярів іще гарніша і голос приємний. Але помітно, що контролює свою поведінку, може й справді заміжня і є дитина. Треба було зазирнути в її особисту справу.
Сергій вже чекав на нього… пахло смаженою ковбасою, яйцями. За вечерею, дізнавшись, що друг їде у відрядження з Наталею, не стримався,
- Ну от, в тебе є нагода поспілкуватися, все про неї дізнатися. Я вчора був у техвідділі, то моя Наталя, розпашіла, як квітка.
-Ого! Вже твоя?
- А що? Хіба я не вартий її, в неділю у нас побачення.
-То може й на краще, вже заспокоїшся, припиняться нічні розмови про кохання, про самопочуття.
-В тебе теж є шанс, адже я бачу, Наталя тобі сподобалася,з нею їдеш.
-Це зовсім інше, це робота, так главбух вирішила. Вона краще знає, кого послати замість себе, видно їй більше довіряє. Так! Все, ми до цього більше не повертаємося. Мені вночі їхати, лягаймо спати.
Потяг під’їжджав до платформи… Вадим здаля помітив Наталю - Все добре, значить їдемо.
Підходячи до вагона, вона поправила окуляри, привіталася.
У вагоні тихо…. за тусклим освітленням не помітно кислий вираз обличчя Вадима. Гризла думка - Не додумалася придбати нові окуляри, шкода. А чому б лінзи не поставити? Але ж це її особисте, відразу заспокоїв себе.
-Купе на двох? Це чому?
Він кладе валізи на полку,
-Що ми могли зробити…не завжди все виходить, як хочемо. Це останні квитки на єдиний потяг, зате на нараді будемо вчасно.
За кілька хвилин…. кожен із своїми думками, засинав під стук коліс.
Ранок, у вагоні метушня, розмови.Наталя спала обличчям до стіни, на столі лежали окуляри.Вадим вже прокинувся, сидячи, намагався дивитись у вікно.Але очі уже вкотре поверталися до окулярв, думка – Плюс чи мінус? Нестримне бажання дізнатися,визвало легке хвилювання і він рішуче, поспіхом, приміряв окуляри.
Це що? На мить тіло пройняв холод. Йому хотілося запитати, що за конспірація? Це ж просте скло! У мене ж відмінний зір. Та вчасно зміг опам’ятатися,скрившись, окуляри поклав на стіл. Саме в цей час Наталя провела рукою по чолі і тут же розвернулася в його сторону, ледь відкривши очі, одягла окуляри, привіталася.
Він сухо відповів, виходячи з купе добавив,
-За годину будемо у Франківську.
Вона ж метеликом піднялася, лише кілька секунд, одягнена в білу сорочку, дивилася на відображення в дзеркалі. Чорний брючний костюм з деінде мілким люрексом виблискував так, як під сонцем її волошкові очі. Злегка усміхнувшись, взяла рушник, зубну щітку, пасту, вийшла з купе. Вадим стояв навпроти дверей, озирнувся на неї. Її очі забігали по коридору вагона, рукою схопилася за ліву щоку. Сердита на себе - Ото біда, забула одягнути окуляри, але ж не повернуся, може все обійдеться.
Коли поверталася з туалету, він все ще стояв у коридорі. Злегка збентежений побаченим, все ж намагався себе тримати в руках. Та весь час підстерігала думка – Ото лиска! Це заради кого, чи заради чого? А може від залицяльників немає спокою.
- Я для нас замовив чай.
-Добре, а я маю бутерброди, поснідаємо.
За мить вона вже одягла окуляри, полегшено перевела подих.
Як важко вгамувати свої думки. І чому знову я про неї думаю? Що так притягує до неї? Ну славна жіночка, але ж таких не раз зустрічав. Та то ж був такий вік, чи може попав у течію, де розум десь, а вирій почуттів підносить далі. Але я, все ж таки виринав та чесно зізнатись - інколи і падав. Були помилки, тоді про це не замислювався. Лише тепер, неначе приземлився, напевно роки все ж таки мають значення. А вона притягує, як той магніт, якщо незаміжня, варто спілкуватися, придивитися. А може просто напряму запитати, для чого носить такі окуляри. Це мабуть буде смішно, якщо збреше, що погано бачить А що далі?
Легкий скрип дверей купе відволікає від думок, вона покликала його,
-Вадиме Миколайовичу, будемо снідати.
Після бутербродів пили чай, Він намагався прямим поглядом дивитися на неї, зазирав у очі. Раптово підкрався сумнів, а можливо я їх уже десь і бачив? Та ні, то мабуть хіба, що у сні - заспокоїв себе. І тут же запитав,
-Наталю, думаю нам на «Ти» краще спілкуватися, у нас вік майже однаковий, чи не згодна?
-Та чого, можна…
Раптовий дзвінок з телефона Наталі, перервав їх розмову.
-Вибач - те.
-Ти поговори, я вийду,
-Та ні, нічого,- сказала поспіхом і відразу ж відповіла,
-Мамо, я слухаю. За пів години буду на місці. Що там у вас? Щось тебе погано чути.
Вмить натиснула на гучномовець.
-Мамо…мамо, а коли ти прийдеш? – лунав дитячий голос.
Достатньо однієї миті - порушився ритм його серця, здавалося кудись не спиняючись біжить, поспішає. Він зразу ж встав, вийшов у коридор.
Пасажири готувалися до виходу, метушня, розмови, все тисне на голову, визвало роздратованість. В цей час йому так хотілося зачинитися в собі, нікого не бачити і не чути. В голові немов здалеку плинуло ехо - у неї є сім’я.
Через пів години, залишивши валізи в камері схову, вони їхали в таксі, до місця призначення. Ніяких запитань і розмов. Занурившись у телефон, Вадим сидів на задньому седінні, Наталя ж, присівши біля симпатичного водія (років тридцяти),з вікна дивиться на місто. Інколи нахиляється до нього, щось запитувала.
Він посміхався, щось шепотів їй на вухо. Вадим ніби й не дуже звертав на це увагу, але почервонів, це спілкування визвало дратівливість. Приїхавши до офісу, він намагався взяти себе в руки. Поводився чемно, навіть подав руку, щоб вона вийшла з таксі. Він вже зачарований її милою гарною усмішкою, теплий, сонячний погляд зняв всю напругу.
-Затримайся на хвилинку, я зараз.
Із сумочки Наталя дістала футляр з окулярами. Відвернувшись, свої заховала в нього, сама ж одягла окуляри з меншим склом в металево-світлій оправі.
Злегка розгублена, почервонівши, повернулася до нього,
- Це так сказать для солідності, мені так краще?
Від задоволення кліпнув очима,
-Звичайно краще! Мені б хотілося знати навіщо ти їх носиш?Чи від боргів ховаєшся, чи від когось?
Від таких запитань їй хотілося провалитися крізь землю, трохи похитнулася, наставила руку,
-Це роботи не торкається, особисте залишимо при собі. Чого стоїмо, пішли!
По завершенню засідання, владнавши деякі справи, можна було повертатися додому. Вадим вчасно отримав СМС. Питання з вагонами по Рівному, було вирішене.
-Наталю, у мене гарні новини. Я не їду в Рівне, то ж додому їдемо разом.
Може погуляємо, подивимося місто, чи зайдемо в кав’ярню, а вже потім поїдемо на вокзал?
- Ні- ні, вже майже вісімнадцята година, а наш потяг о двадцять першій. Хіба, що в кав’ярню, то ж вимотались за день, але треба квитки взяти.
-За квитки не хвилюйся, це я сам уладнаю.
-Можна й купе, тільки…
-Стоп!- перебив він її і продовжив,- Ти мені не довіряєш?Тобі було не комфортно в одному купе?
-На те були обставини, а зараз думаю з квитками проблем не буде,тому можна їхати окремо.
А я думаю, нам краще поспілкуватися, обговоримо деякі ціни, можливо підготуємо угоди з магазинами.
-Ну гаразд!- Вона погодилася, бо зрозуміла, що всі сперечання марні.
В кав’ярні доволі людно, то ніби рій бджіл у малому вулику.
Замовлення принесли за хвилин двадцять, хоча й мали час для розмови, але в такій обстановці Вадим не наважився, ні щось розповісти, ні про щось запитати.
Потяг набирав швидкість… Наталя розмовляла по телефону,
-Так мамо, приїду вранці.Ну добре дай йому трубку,
-Синку,бабуся розповість казку і лягай спати, я приїду завтра.
Він щось їй говорив,вона відповіла,
Ні-ні, не чекай. А завтра будемо бачити, можливо й не підеш у садочок.
Прямим поглядом зазирнула на Вадима, продовжила, Може у мене буде вихідний, побачимо.Мій любенький, я тебе цьомкаю. На добраніч!
Дві години в дорозі… робоча обстановка.Закривши планшет, Вадим з дипломата дістав шоколадку,
-Добре попрацювали,тепер вип’ємо чаю, Може ти мені розповіси про своє життя. Вибач, чув із сином говорила. Може й не коректно та цікаво, а батько в сина є?
Вона відвела очі до вікна…він бачив її хвилювання,зняла окуляри.
-Знаєш, в житті бувають моменти, про які важко згадувати, бо були помилки. З часом шкодуєш, але їх важко виправити. Інколи доля дає шанс це зробити. Та я не знаю, чи на це варто піти.
Запала тиша…тільки стук коліс видає звичний звук.
Саме вчасно провідниця принесла чай,
-Я до вас, як замовляли.
Вадим сьорбав чай, роздумував, як так, знову почати розмову, щоби відкрилася. Йому хотілося цього, навіть виникає бажання обійняти. Та розуміє, що ще не настав той час. Все ж наважився дещо сказати,
-В житті все повертається. А може ми з тобою можемо виправити цю помилку. Той хто завдав тобі болю, переживе його теж.
У відповідь мовчання… в руках крутила окуляри, про щось думала. Згодом. позирнула на нього спідлоба глибоким зором волошкових очей,
-Ми народжуємося раз і раз живемо, час швидко летить. Тому не буду мовчати.Скажу те, що мала сказати, як тільки побачила тебе. Окуляри, мабуть сміятимешся, це маскування. Думала ти мене відразу впізнаєш, цього не хотіла. Хотілося про тебе все дізнатися, може одружений та й так дещо. Адже людину на керівній посаді завжди краще розгледіти, більше різних обставин, ліпше видно характер, відношення до інших.
Наше життя небезгрішне… п’ять років назад, пригадай кав’ярню.
Його карі очі ніби заблукали… врешті подивився на неї. Тільки хотів запитати, як вона випалила,
- Вадим твій син!
Помітно почервонів, в роті пересохло,
-Ти його назвала Вадимом?
Так і зареєстрований він. Як Вадим Вадимович, от тільки прізвище моє.
Він помітив по її щоках непрохані сльозини, за мить, пригорнув її в обійми,
-Довірся мені, у нас все буде добре. Звичайно, я спантеличений, але дуже радий, що це мій син. Та й за час проведений з тобою, я зрозумів, щоб закохатися не треба багато часу.Як навіть він був би і не мій син, я би прийняв за свого. Вибач, напевно будеш сміятися, зізнаюся, але закохався, як хлопчисько. А щодо сина звичайно постараюся знайти підхід, будемо разом виховувати.
Листопад 2024 р
ID:
1029690
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.12.2024 13:55:09
© дата внесення змiн: 31.12.2024 17:58:43
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
