Жахіття, що примарилось
Навколо пишним цвітом вирувало життя. Щедре Середземне сонце вигравало на буйній соковитій зелені газону, на полум’яних квітках численних клумб, на сліпучо-білому камінні вузеньких доріжок. Легенький вітерець доносив до тераси солодкий запах квітучих яблунь та терпкий і свіжий аромат моря.
Вона сиділа у плетеному з лози кріслі, вкрита м’якою пуховою шаллю. Теплий бриз ворушив її непокірне, як і в молодості, волосся, що вибилось із зачіски. Погляд її сумних, вицвілих од нелегкого життя, очей сягав далеко і губився десь там, де сині хвилі розбивались об кам’яні брили. Старенька напружила слух і почула спокійний невпинний гуркіт моря, що переносив її у дні молодості. Вона готова була повністю зануритись у спогади, аж раптом:
- Señora? – озвалась до неї служниця.
- Що? – старенька ніби прокинулась од сну.
Служниця поставила тацю з кавою та тістечками на невеличкий столик, що стояв поряд, потім подала хазяйці блокнот і ручку:
- Traer also más, Señora? (принести ще щось, Сеньйора?)
- No, gracias. Tú pouede ir. (Ні, дякую. Ти можеш йти.)
- Si, Señora, (так, Сеньйора) – промовила служниця і швидким кроком пішла з тераси.
Старенька розкрила блокнот, піднесла до обличчя і вдихнула аромат фарби, що ще не встигла вивітритися. Жінка ще не знала, що буде в ньому писати, вона поки не вигадала сюжету, але все ж вирішила розпочати. Чи було їй, про що писати? Авжеж.
Старенька прожила цікаве бурхливе життя і тепер існувала лише спогадами. Подорожі, солоний смак морської води на губах, крик чайок, шторми, цілі місяці, проведені у відкритому океані і радість знову ступити на тверду землю – все це було у минулому. Помандрувавши по світах вдосталь, невгамовна морська вовчиця, що все життя була нерозлучна зі своєю яхтою, нарешті знайшла собі тихий берег. Нажаль, не на Батьківщині, де не буде спокою, який так тепер потрібен її, пошарпаному життям, серцю. Буремну неспокійну душу прихистила гостинна чужина, привітний каталонський берег.
Ця жінка присвятила своє життя творчості. Вона пізнала всі тонкощі обраного нею шляху, знала і перемоги, і розчарування. Старенька досягла великих успіхів у літературі, бо вклала в нею всю свою душу. Та тепер, коли відчувала, що з кожним днем втрачає сили, думала, чи правильно зробила. Адже Нобелівська премія є, Букер – теж, а поряд – нікого, тільки прислуга та одвічний шепіт моря…
«Холостяцьке життя чудове тільки в молодості. А коли посивієш, то кому ти потрібна?», - вивела письменниця в розкритому блокноті. Це має бути її чергова книжка. Кожного разу, починаючи новий твір, вона молила Небо, аби встигнути завершити. Бо знала, що одного разу, таки не встигне…
Старенька розгублено озирнулась навкруги. В глибині саду працювали чоловік та дружина. Це були єдині люди, з якими б вона могла розмовляти рідною мовою, що так тішило її старече серце. Самітниця найняла цілу сім’ю з України, аби вони порались у садку. Трохи оддалік на галявині бігав їх семирічний синок і намагався спіймати барвистого метелика.
«Діти», - подумала старенька, і її серце стислося від болю. Вона так і не стала матір’ю, твори були її немовлятами. Єдиною дитиною, що їй вона могла віддати свою любов, була небога. Жінка повернула свій погляд на схід. Там далеко, живе її племінниця, її рідна душа, її кровинка, яку вона так давно не бачила.
Вона ніколи не шкодувала про своє життя. Але тепер, якщо можна було повернути втрачений час, чи б пішла вона цією дорогою? Мабуть, так, бо це її дорога. Шлях одиначки.
Але ж поруч не було нікого. Не було ані дітей, ані коханої людини. Нікого. Тільки море, небо, сонце та її твори. Чи варте це чогось? Раптом, гострий біль пройняв її серце. По щокам покотилися гіркі сльози самотності. Та ніхто цього не побачив, нікому було її втішити. «Хемінгуей був правий, - в розпачі подумала старенька, - людина одна не може геть нічого». Вона заплакала ще сильніше і записник випав з рук й покотився по землі…
Почувся незрозумілий дзвін. І дівчина злякано озирнулась навколо. З крану бурхливим струменем бігла вода, а на столі вже було повно чистого посуду. Виявляється весь цей час вона мила посуд і трохи заблукала у своїх думках. «Добре, що це мені лише здалось», - подумала дівчина, та страх перед власним майбутнім тепер не відпускав її.
- Що? Що таке? – влетів на кухню її коханий і злякано подивився на дівчину. – Слава Богу, з тобою все гаразд. Я так боявся що з тобою щось сталось, - він перевів погляд на розбиту тарілку в раковині й посміхнувся. – А це лише посуд. На щастя.
- Так, - ледь промовила дівчина і по її щоках потекли сльози.
- Що, трапилось? – стривожено запитав він і почав витирати її сльози. – Чому ти плачеш? Не треба.
- Просто мені примарилося жахіття.
- Рідненька моя, кохана, не плач, - пригортаючи її до себе промовив він, - Все вже минулося.
Та страх не хотів полишати її. «Чи зможе цей хлопчина відлякати того привида самотності, що холодить душу?» - подумала вона і ще сильніше притислася до коханого.
- Ти вся тремтиш. Не бійся, я поруч. Я завжди буду з тобою, бо кохаю тебе. Все буде добре.
І вона повірила йому. Без жодних доказів. Просто повірила. Серцем відчула, що це правда. Та старенька просто допомогла повірити в щастя, що буває тільки тут і зараз. А страх десь дівся, покинув назавжди.
5 лютого 2009 року
ID:
195062
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.06.2010 12:05:57
© дата внесення змiн: 11.06.2010 12:05:57
автор: O`Hanna
Вкажіть причину вашої скарги
|
