Розбиті долі, зранені серця.
Пониклі душі, тугою повиті.
Ще вік не добігає до кінця,
Та ми вже не жильці на цьому світі.
Ніщо не тішить і не зігріва:
Ні цей заморський рай, ні їхні вина.
І тільки зрідка веселіш бува,
Коли вночі насниться Україна.
Кохана ненько! Чом нас, як сиріт,
Ти заставляєш никати світами?
Чому за стільки незалежних літ
Не перестали бути жебраками?
Чом на чужих гаруємо панів?
За що дівчат в повій перетворила,
Чоловіків же - в мовчазних рабів?
О, Україно, Україно мила!
Де сила, слава, гордість, пам"ять де?
Де всі твої надії й сподівання?
Невже той день жаданий, що гряде,
Нам принесе знов лиш розчарування?
Повстань, Вкраїно, піднімись з колін!
Збери усіх своїх дітей додому.
Нехай лунає віча передзвін.
Литаври хай гримлять, немов ті громи.
Прокинься, краю, пробудись зі сну,
В якому ти знаходишся роками.
Зжени з очей полуду й очману.
Згадай: були ж колись ми козаками!
Ми віддамо тобі свої серця:
Готові ми служити Батьківщині.
Дозволь вернутись в ріднії місця,
Не допусти пропасти на чужині.
