…важко про це говорити, але ще важче мовчати. Коли ти зараз невідомо де і невідомо з ким продовжуєш вірити в мене, хтось фотографується для сімейного альбому чи молиться, ніби всього цього й не було…ніби ми повигадували одне одного й потай тішились цьому, а вони собі фотографувались і молились опісля.
Та ніч була занадто холодною і мені було не зовсім затишно в чужій сорочці. Десятки вікон заглядали в моє вікно, глузуючи з такої безпорадності. Лежу на чужому ліжку, в чужій сорочці, обіймаю насправді чужу мені людину і вірю в Бога, а хтось тим часом невідомо де і невідомо з ким. В такі моменти хочеться кричати, але я боюсь розбудити того, хто поруч. Краще нехай спить і не бачить моєї люті, бо винна лише я. Вимкну світло і втримаюсь від прокльонів,буду дихати… Зранку заварю йому кави, виштовхаю з квартири і залишусь чекати вечора. Чому він відкрив очі?
-Не спиш? Все ще боїшся мене? Хочеш закурити?
- Хочу…тільки не торкайся мене зараз…і не говори зі мною, мені огидно.
- Мене починають дратувати твої дивацтва: лежиш зі мною в ліжку, в моїй сорочці і просиш тебе не торкатись. Жартую, кури…
- Коли ти говориш зі мною…ти…твої очі ніби знають про мене більше ніж я сама. Тоді я хочу тебе вбити і шкодую, що всі ножі на твоїй клятій кухні тупі.
- Знову мелеш дурниці…
- Ти мене дратуєш…дуже
- Ну то давай…покажи на що здатна!
І я кидаюсь на нього, дряпаю, кричу…йому лише смішно. Вікна продовжують з нас глузувати, телефони розриваються і чайник кипить.
- Ти мене надто ідеалізуєш…я мовчала не для того, щоб ти мене любив інакше…
Спочатку тиша, а потім відчуваю силу його рук на своїх,хочеться плакати та не дозволяю собі. Моя усмішка робить його ще скаженішим, а за мить він жбурляє мене на ліжко, залишивши на моїх руках сліди своєї дурнуватої любові і йде… Ненавидить себе мабуть.
Я залишусь додивлятись ніч в тій же сорочці і в тому ж ліжку, але наодинці з своїми думками про щось далеке. Хотіла б познайомитись з собою,але так щоб ніхто не знав, щоб жоден негідник більше не посмів випивати мене за правду. Зараз ввімкну телефон і чекатиму поки жителі цифр 911 зателефонують і спробують зрозуміти.
Мені байдуже, що скажуть інші…що вони знають про мене? Що вони знають про себе? Вони моляться, фотографуються і не помічають мене, коли я заперта в чужій квартирі і не можу дихати. На одній стороні вулиці стоять дві дівчинки з крилами. Мабуть в садочку вже було свято і їм дістались ролі янголят,а батьки продовжують святкувати цю ніч в барі навпроти, залишивши янголят на вулиці в таку холодну ніч… янголам завжди важко доводиться. На іншій стороні горланять веселих пісень компанія безхатченків, лякаючи маленьких дівчаток. Хочеться сховати їх від цього брудного світу, зігріти чаєм і дивитись на їхні оченята, але ж той дурень замкнув мене тут. Ненавиджу і засинаю…отак, в його сорочці, на його ліжку і з думками про щось далеке- буває ж…
- Ти вибач…я не хотів…ти ж знаєш…ти мене спровокувала і я..і ти…вибач!
- Бовдуре, ти ж не зможеш без мене! Я живлю тебе думками, прикрашаю твій нудний світ своєю особливою нудьгою і навіть прибираю іноді тут… Куди ти без мене?
- Нікуди…вибачила? Хочеш сигарету? А може спробуєм те, про що я тобі розказував…це безпечно,чесно…
- Йди до біса…Мені пора. Коли піду, заглянь у верхню шухляду і читай уважно…
- Знову ці дитячі витівки.
« Янголи мерзли під твоїм вікном,дурню! Синці на моїх руках стануть відбитком неправильності наших дій і вікна глузували… Краще мені не телефонуй більше і забудь все…так…так»
Тепер я не чекатиму його дзвінків, не скаржитимусь йому на лінь… Яке він мав право торкатись мене? Ненавиджу… Палити теж більше не буду… Добре, що в мене ще є крапля ТЕБЕ…далекого.
Занадто холодні ночі. В них ховаються божевільні, чоловік підіймає руку на жінку, мерзнуть собаки, танцюють тіні і гаснуть запальнички, підпалюючи спокій. Ніби й нічого не сталось, я все ще та…чи дещо інша. Втратила щось непомітне, пішла проти себе і тепер вмираю від холоду. Ніхто не мусить цього знати…Ніхто. Продовжуватиму писати листи, іноді буду балакати по телефону і завжди залишатись вірною далекому.
- А й справді, я тебе надто ідеалізував…навіть твій голос вже не здається якимось чарівним, але він все ще кличе мене.
- Я тебе попереджала…
- Хочу ненавидіти тебе, але…
- Краще мовчи! Таке буває лише раз, подякуй Богу. Добраніч!
…важко про це говорити, але ще важче мовчати. Коли ти зараз невідомо де і невідомо з ким продовжуєш вірити в мене, хтось фотографується для сімейного альбому чи молиться, ніби всього цього й не було…
ото знайшла янголятко 
