***
Дощ…Я йду вулицею мого улюбленого міста Смерті. Старі мертві будинки,старезна бруківка,трамваї,в яких я найбільше любив їздити. На вулиці немає нікого лиш я і дощ. Ось сходи,які ведуть на вершину з,якої видно усе це місто. Пів години-година і вже тут на вершині,на вершині світу. В голові самі лише спогади і ні одної думки ні про теперішнє,ні тим більше про майбутнє,якого в мене немає через неї.
Тут на вершині є коло обгороджене перилами,в центрі стоїть Стовпотворіння,яке уособлює центр всесвіту і воно ділиться на сектори : Зх,Сх,Пн,Пд. Саме тут я люблю стояти на всіх чотирьох краях світу. Хмари згущаються,дощ перестав,але з цієї сірої маси виділився один чорний промінь,який повільно стікаючи повітрям впав біля мене перетворившись на чорну калюжу. Я стояв спокійно,бо знав,що мало статись. Закуривши подивився на годинник,було пів 7. Саме в цю хвилину з чорної маси на моє перило на,яке я вперся вистрибнула її чорна кішка і подивилась на мене своїми великими чорними очима,а потім я відчув на собі її дотик. Вона обійняла мене. Я затягнувся розвернувся і зазирнув у її красиві чорні очі в,яких не можна було побачити ні серця ні душі лиш смерть…
Я був її рабом,рабом смерті і це було для мене звичним. Бо я любив її,любив смерть.
- Я люблю тебе. – сказала вона і в її голосі було чутно лицемірство і фальш,яким вона манить всіх своїх жертв.
- Краще не кажи так,бо я знаю,що це просто брехня. – відповів з відчаєм їй.
- Як ти думаєш чому я вибрала саме тебе для цієї чорної роботи? – усміхнувшись сказала вона.
- Бо я такий симпатичний? – сарказм .
- Бо як і в людей є сім*ї так і в воїнів смерті є родина.
- Ти напевно жартуєш? – цього я ніколи не чув від неї.
- Так я також спочатку не вірила. Але коли побачила свій родовід я зрозуміла,що це правда.
- І з чого ж все почалося?
- Пам*ятаєш добру стареньку книжечку в чорній обкладинці?
- Так там розказується,що наш Джокер створюючи землю і все живе працюючи над нею 6 днів а на 7 він відпочивав.
- Ну і до чого тут ти і я – здивовано спитав я.
- А до того,що для кожного світу є свої книжки. – вона усміхнулась в очах можна було прочитати дику пристрасть.
- Тобто якщо добре подумати можна зробити висновок,що існує такий собі світ смерті в,якому живе вся твоя сім*я,і що люди не самі у всесвіті… - так це дійсно цікаво.
- Але хочу внести невеличкі корективи. Не моя сім*я,а наш рід. – тут її усмішка стала ще більш цинічною,але аж ніяк не життєрадісною.
- Тобто ти хочеш сказати,що ми родичі?
- Ні я хочу сказати,що ми походимо від одного світу.
- Але ж я народився в світі людей?
- Ну так я теж там народилась. Колись я вже не пам*ятаю,коли саме я народилась у маленькому селі. Пізніше виросла,закінчила школу,вступила у ВУЗ,але не довго там вчилась.
- Чому ??
- Бо я закохалась,але це було не взаємно і то чи по дурості чи через те,що я усвідомила,що я не з цього світу я наклала на себе руки.
- І хто тебе «навернув»? – спитав я.
- Мій батько!
- Який той,що на землі?
- Ні мій справжній батько!
- В мене питання:а які ще є світи крім цих трьох:світ Смертних,світ Смерті,світ Задзеркалля?
- Є ще Пекло,Рай,Чистилище і світ Ангелів.
- І ми можемо подорожувати по цих усіх світах? – спитав я бо згадав собі усіх супер-героїв,яких тільки знав.
- Ну я можу. А ти поки-що ні. – вона усміхнулась так,як сміється мати з своєї дитини,коли та хоче зробити щось доросле.
- Чому?
- Бо я ще тебе не навчила….
Так ми говорили довго. Вона вчила мене як переноситись в інші світи. Подарувала годинник Суду. Я приміряв новий стиль,який мені дуже подобається. Але з кожним її словом любов до неї росла…
Как я попал в этот сон объясните
В окнах мелькал мой перрон, остановите
В вашем мире к граниту ведут все открытия
Я здесь чужой ,постой, дайте выйти мне
Gill відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую що прочитав))
