Вони завжди йшли поруч. В місті, у справах. А то й відпочиваючи… Так часто були разом, що привернули увагу людей. Для чужих, це була дивна пара: молоденька дівчина, що тулилася до плеча високого, мужнього, сивочолого чоловіка. А для своїх, тих, хто їх знав, це були батько і дочка. Я довго була стороннім спостерігачем і тому не знала їхньої історії життя. Та якось ця дивна пара пройшла повз гурт сусідок і я перепитала їх, чому вони завжди тільки вдвох і хто це? І почула від сусідки (яка все про всіх знала) цікаву історію.
Це була найкрасивіша пара в цьому районі міста. Високий чорнявий красень і ясна, як золотисте сонце, берізка – білявка. Коли вони проходили, озиралися всі. Приємно було дивитися на радість і красу. А вони привітні, доброзичливі, усміхалися людям, віталися сердечно, і йшли своїм життям. Не викликали заздрощів, а лише приємне відчуття від зустрічі. Та все ж хтось позаздрив їхньому щастю. І спопеляюча отрута нещастя, посунула до молодят, зробивши свою справу.
Випробовування розпочалися з перших днів народження донечки. Радість не потроївшись зникла назовсім. Натомість, виникли проблеми. І немаленькі. А саме із здоров’ям маленької. Висновок ортопеда - травматолога був невтішний. Єдиною надією було терпляче лікування і віра. Боротьба за ноженята дитини розпочалася. Спочатку різні ортопедичні засоби, а пізніше різноманітні фізпроцедури.
Роки йшли, а дитинча не ходило. Дивитися на це було боляче. Оченятка донечки, яка вже починала розуміти свою трагедію, заглядали в душу, ніби запитуючи, чому не бігає, як інші діти і чи стане сили, щоб перемогти недугу. Батьки трималися з усіх сил, заспокоюючи маленьку. Ніна не працювала, догляд за дитиною забирав увесь час.
А Дмитро бігав з роботи на роботу: утримувати сім’ю і лікувати дитину ставало все важче. Так за клопотами і не помітив, як згасає його дружина. Вона механічно виконувала хатню роботу, доглядала дитину, з кожним днем розчаровуючись в її лікуванні. Відчувала, що якась нестримна сила руйнує її саму. Рвалася до людей, до життя, що існувало поза межами її горя. Не могла більше страждати, гинула. І таки надибала собі безтурботну подругу, яка замість підтримки, нашіптувала про чудове життя поза домівкою. Запалила і в стомленої жінки непокору до такого життя, вмовила піти супереч долі, зрадивши найдорожче, сім’ю. Ніна зважилася на невиправданий вчинок.
Одного ранку, залишивши записку на столі (і досі її змісту ніхто не знає), взявши найпотрібніші речі, вийшла з квартири, назавжди зачинивши за собою двері. Пішла не озираючись, мабуть, давно виважила таке рішення.
З того дня і до сьогодні з дитиною поруч став батько. І вже не полишає її ніколи. Як йому “булося”, ніхто не знає. Головне, що він справлявся з домашніми клопотами, з роботою… І прогулянки, які так були потрібні дитині, не скорочував, а навпаки старався продовжувати їх час. При першій же нагоді він гуляв з дівчинкою. Ніби нічого і не змінилося в їхньому житті. Хіба, що обличчя стало суворішим і стомлений погляд не веселів при зустрічах.
І доля таки усміхнулася нагородою за терпіння і віру. Донечка з кожним днем видужувала. Перші несміливі кроки залишилися позаду. Вона вже бігала з дітьми у дворі, під пильним і лагідним поглядом татка, і весело сміялася, радіючи своїм новим можливостям. Радів і батько. Спостерігаючи за донечкою, дякував Бога за ту ж радість.
А мама? Хоч і далеко поїхала (повернулася до батьків) все ж прочула про радість у її колишній сім’ї. Довго не писала, мабуть не наважувалася. А чи не хотіла знати про проблеми від яких так втікала. Та все ж один лист, як каже сусідка, був. Його ніхто не читав. Але про лист маля якось розповідало дітям, на запитання де ж її матуся. Щиро,
по – дитячому, зауважило, що тато запитував, чи хоче вона, щоб мама повернулася. На що дівчинка відповіла: “Ні, татусю, ми будемо тільки вдвох. Ти і я!” Пригорнувши дитину до грудей, сховавши скупу чоловічу сльозу, батько пообіцяв дитині, що так і буде завжди. І мама не приїхала ні тоді, ні зараз. Чи листа з такою відповіддю отримала, чи з іншої якоїсь причини, але її так ніхто більше й не бачив. А батько і доня так і ходять завжди разом і скрізь. Красуня білявка і сильний, загартований непростою долею, посивілий, але такий красивий своєю батьківською добротою, відповідальністю, турботою, вірністю, любов’ю, чоловік. Батько і донька… Щастя їм обом.
Якщо зустрінете їх у місті, привітайте, бо такі чоловіки варті справжньої людської поваги.
Гарне цікаве оповідання." Вони завжди ішли поруч." Мабуть,наполегливість і щастя ідуть поруч, віра і надія ідуть поруч, повага і любов ідуть поруч. Ваша працелюбність і талант теж ідуть поруч. Успіху Вам і нових творчих злетів.
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00