Хвилі слів
б"ються об берег гордині.
БАйдуже,
що там у мене
в самІй середИні.
Віднині
Я вже не скеля...
Не так давно
Дана і Леля
Сестрою назвали,
не раз і не два
я вмирала,
щорАз проростала
на грунті сердець.
Смерть - не Кінець.
Завмерла...
і вчуся Приймати,
Собою ставати,
Любов ДАРувати,
навіть, коли...
Роз-коли
у скелях.
Вода камінь точить.
Тому, я вже не скеля,
а Дерево.
Рости хочу!
Літати хочу!!!
Соки углиб
і уверх кочу
хвилями слів,
реальністю снів,
плодами Пробачень.
Сотні бачень
привЕдуть Тебе
до мене.
Я - вічнозелене
і дивлюся в даль,
наче печаль
смола краплями
по стовбурі...
Не бути сьогодні бурі!
Я засинаю...
Розбудиш?...
Не збурюй -
Бо Твоє Серце -
мОя Оселя.
Порух всередині
тихо-веселий
і я вже,
швидше Вода,
а не Скеля.
