Звикає народ повільно зникати.
До рабства звикає і гнітючих знущань.
Звикає боятись та тихо мовчати
Під звуки плачу, постійних зітхань.
Звикає в страху, в судомах тремтіти,
Бо вірить в правдивість порожніх казок.
У тюрмах за чесність звикає “сидіти”
Й за правду вмирати у муках в СІЗО.
Звикає на тілі синці рахувати,
Від гумових палиць і гумових куль.
На вулицях міста в жебрацтві стрічати
Калік-інвалідів, на трасах дівуль.
Звикає до Бога за гроші молитись,
Лягаючи спати – чекати гостей.
Звикає в горілці щоденно топитись,
У випарах спирту душити дітей.
Звикає до мови чужої у хаті,
Якою говорять прийдешні пани.
Дивитись як землі родючі й багаті
Дають не врожай, а лише бур’яни.
Звикає платити за власну освіту,
За докторський ступінь і вчені звання.
А потім з торбами ходити по світу,
Забувши науки, згубивши знання.
Звикаємо з катастрофічною швидкістю бути рабами: безвільності, покірливості,бездушності,апатичності, бездумними. Тож ми самі і винні. Навідь панівна панота дивується нашій нікемності та боягузтва. От і маємо - те що маємо. Болючу тему Ви Ігоре зачепили.
