Я попрямувала до тої дівчини-янгола, сподіваючись на підказку стосовно подальших дій. Куди йти, що виправляти? Скільки часу я вже в комі? Як там мої рідні? Кажуть, люди, які після аварії чи ще з якихось причин втрапляють в кому, чують усе, що відбувається поряд. Так от, нічого такого я не чула. Не чула голосів ні рідних, ані лікарів, ані просто шуму мінімального. Це нормально? Не знаю.
Дівчини у приймальні не було. Вийшла в коридор, сподіваючись якоїсь підказки. В коридорі не було нікого. Ну і в кого запитати поради? І тут.. Я побачила те,що могло мені допомогти! На стіні був стенд, до якого було прикріплено книгу. На ній було написано: "Книга запитань та відповідей". Відкрила її,а вона порожня, проте раптом там почав з'являтись напис, ніби виведений невидимою рукою, кожна літера була міні-шедевром: "Пройдіть у кабінет №5 із вивіскою "Ліниві". Що ж, краще, аніж нічого. І я покрокувала до цього кабінету.
Глибоко вдихнула і відчинила двері... Що я побачила? Я була в коледжі. І, враховуючи погляд Надії Павлівни, викладачки з української мови, суттєво спізнилась. Вся група дивилась на мене – хтось осудливо,а хтось з цікавістю.
– Можна увійти? – запитала я. Вирішила, що це найлогічніша фраза, яку тут доречно використати.
– Це все, що ви можете сказати? – відповіла Надія Павлівна, підбираючи найвдаліші слова для висловлення думки.
Здається, згадала ситуацію. Як я підозрювала, зараз другий курс і йдеться про той пропуск, коли я йшла з поліклініки з другом, то була середа і я пам'ятала цю зустріч поглядом з Надією Павлівною біля світлофора на вулиці Гнатюка, наче це було щойно. Виправдовуватись було найгіршим, що я тільки могла зробити зараз. Це завжди призводило до того, що я починала говорити якісь нісенітниці замість того, аби просто визнати провину і вибачитись. Надія Павлівна завжди справедлива та об'єктивна, справді фахівець у своїй справі. Саме завдяки їй кожен з нашої (та і не лише нашої!) групи мав достатньо високий рівень знань з української мови. Мене мучила совість. Весь цей час мені було соромно за те, що я пропускала заняття з причини чи ні. Щоразу виправдовувала себе тим, що через постійні стреси та неврози в особистому житті починаю хворіти і тому не можу ходити на пари. Зараз я розумію, наскільки дурною була тоді. Особисте не має заважати навчанню, в жодному разі не має!
– Вибачте, будь ласка, – сказала я і з відчуттям провини глянула на Надію Павлівну. Вона подивилась на мене з-під окулярів і жестом показала на моє місце – першу парту біля Оксанки.
Під проводжання поглядів групи пішла до парти, сіла і почала діставати свої речі, потрібні на парі. Всю пару конспектувала. Паралельно думала, і зрозуміла всю лінь, яку старанно виправдовувала весь цей час. Це не може продовжуватись. Зі своєю лінню потрібно боротись.
Кожна наступна пара була знайомою, оскільки це все я вже раніше бачила і чула. Продовжувала думати. То що мені потрібно зробити? Як змінити хід життя, як очиститись у цій ситуації? Згадала слова Жан-Жака Руссо: "Майже у всіх справах найскладніше – початок". А початок-то і був найскладнішим. Якщо у попередній ситуації мені потрібно було змінити ставлення до себе без моєї провини, то тут був якраз той випадок, коли я винна. Найгірше те, коли не хочеш робити неприємне рідним людям, але свідомо робиш це через егоїзм, який шукає для хорошої частини тебе переконливе виправдання. Такою для мене була і Надія Павлівна. Згадались слова ще однієї людини: "Уяви собі, в тебе є дитина, які приблизно шість-сім років, тобто вона вже достатньо свідомо сприймає все, що з нею відбувається. І ти їй говориш, що для природних потреб існує туалет, вона тебе слухає, киває головою, повністю погоджується з тим, що все має бути саме так, але тишком-нишком для цих потреб використовує штани. Що би ти зробила, сказала цій дитині?". Я не знала, як відповісти цій людині тоді. Та і зараз не знаю. Мабуть, у цій ситуації я була саме тою дитиною, яка кожного заняття вислуховувала про потрібність присутності на парі, кивала головою, а наступного заняття мене вже не було. В цій ситуації, очевидно, не варто нікому нічого обіцяти, краще мовчки змінюватись, а коли результат можна буде відчути, тоді варто вже про щось починати говорити.
Після занять я зустрілась з тим, з ким тоді мене пов'язували стосунки. Запропонувала розірвати стосунки, оскільки не хочу псувати ні нерви, ані відвідуваність, а, отже, і рівень освіти. Як тільки я сказала це, опинилась в коридорі на лавці. Складалось враження, наче я там і заснула, а проте знала, що ще одне випробування подолано. Може, коли повернусь до земного життя, зможу без докорів сумління дивитись в очі не тільки викладачам, але й тим, кого протягом життя скривдила?.. Наступні шістнадцять випробувань покажуть...
ID:
447535
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.09.2013 12:32:18
© дата внесення змiн: 06.09.2013 12:32:18
автор: Оксана Сова
Вкажіть причину вашої скарги
|
