Ти знаєш,я сумую за тобою…Мені тебе так не вистачає…. Дуже часто,коли ніч оповиває світ смолянисто-чорними крильми і на дахи встеляється тиша,я годинами вдивляюся у пітьму,намагаючись віднайти твій силует. Але марно… Марно шукаю тебе у зливах жовтооких ліхтарів,рахую і пам’ятаю кожну хвилину,котру прожила без тебе.
Тебе немає… Ти пішов… Пішов,лиш посміхнувшись наостанок. Ти вже в іншому світі,сподіваюся набагато кращому аніж цей. Але ти назавжди лишився у моєму серці. Інколи я плачу дощами. Знаєш такими рясними,затяжними,напоюю землю своїм смутком. А коли стає зовсім холодно,мої сльози перетворюються на сніг. Тоді я вкриваю білим відчаєм міста і села,дороги і парки,лягаю на плечі перехожим,зазираю їм в очі. Я й досі намагаюся віднайти тебе,хоч і розумію-це неможливо. Та сльози з часом закінчуються,і тоді…я плачу душею. Хоча ні,душа плаче. Плаче віршами,крапотить рівними рядками на папір,ллється водоспадами рим,переповнюючи мої нотатники болем….
Знаєш,я сумую за тобою… Буває так,що я стаю вітром,літаю над безкраїми просторами,знов і знов шукаючи твою усмішку. Я нещадно розгойдую і гну крони величних старих дубів,рву коси тендітним березам,бо не можу тримати страждання в собі. Та потім мені стає ніяково і я легеньким повівом пещу шовкові поля і оксамитові хвилі моря. Я затихаю,заспокоююся. Це не означає,що я перестаю сумувати за тобою. Ні. Я стаю річкою. Біжу і біжу без упину кудись дуже далеко,у невідомі мені досі краї,намагаючись утекти від свого відчаю…..
Знаєш,я лише у снах буваю щасливою… Ти мені часто снишся. Такий усміхнений,ніжний…. Доторкаєшся до мене теплими вустами,береш за руку і ведеш мене зоряними дорогами. Тоді я справді щаслива. Та з першими променями сонця ти зникаєш,знову йдеш у свій світ,а я ….я лишаюся зі своїм смутком.
Знаєш,а в нас вже весна. Та я перестала її любити,бо вона забрала тебе. Мені дуже часто хочеться сказати « Повертайся скоріше»… Та я мовчу. Вже давно тиша стала моєю наймилішою подругою. Вона мене розуміє,співчуває,вміє слухати…
Ти знаєш,я дуже сумую за тобою……
Шановні читачі,друзі,цей твір -лише настрій моєї ЛГ. Нічого особистого.
Іринко! Цей монолог написаний про мене.Багато років я в великій тузі.
Кожен день я зустрічаюсь з своєю рідненькою дружиною на сторінці "Артерії любові Бога" Обираю в обране.
http://old.dyvensvit.org/articles/10113.htm
Зайдіть, будь ласка, до мене в гості.
З великою повагою Володимир.
Ірина Кохан відповів на коментар DVI, 18.01.2019 - 16:36
Ирочка, пусть ЛГ немного еще потерпит..Я знаю эту боль и только спустя...могу сказать. Время точно лечит. Боль уйдет, печаль нет, но свет и тепло любви согреет и излечит сердце...Расстояние и расставание не будет иметь значения. Все мы когда-то встретимся, время быстротечно. Одно только, нужно стараться быть счастливой и достойной , чтобы души наших ушедших за нас не болели. ЛГ молодец, у нее все получится
И еще, если ЛГ пишет красивые стихи, пусть продолжает писать. Таким образом Отец наш исцеляет сердце и озаряет красотой наш мир.