З роками, все відчутніше потреба
зануритися якнайглибше в себе,
пізнати суть, можливості, глибини,
очистити завали та мілини.
Чим далі, тим нагальніша потреба
безжально оголити перед Небом,
як на духу, без паранджі, вуалі,
всю душу – негаразди і печалі,
думки гріховні чи сумнівні вчинки
нестримної в своїх поривах жінки.
Маніакальним вже стає бажання
уберегти своїх дітей, кохання,
свій рідний край і дім, свою родину
і все живе – рослину і пташину –
від горя, воєн, мстивої розплати
чи – не карай так, Господи, – від втрати
усіх близьких по духу чи по кро́ві.
Куди ж подіну ту ріку любові,
яка переповняє мою душу?
Віддати світу встигнути я мушу,
всьому вділивши, від землі до неба...
І в цьому – найвагоміша потреба...
