Заслаб я, певно: серце у імлі,
марудить все, і бесіди, і люди,
алмази царські маряться усюди,
кривавий вільний ятагана зліт.
Мені здається, (то не є брехня),
що пращур мій – мурзак розкосоокий -
жорстокий гунн… мене, крізь древні роки,
зараза люті й шалу виповня.
Мовчу, млоїться, відхилились стіни,
безмежжя промигнуло в клаптях піни,
призахідний вогонь залляв граніти,
он місто із блакитними шатрами,
квітує сад жасминний біля брами, -
там був двобій… овва! мене ж забито.
Переклад з Гумільова, вільний. Оригінал: https://gumilev.ru/verses/480/
Я слышу оригинал монологом неотлетевшей души.
